Був час‚ ще за пів року до початку президентської кампанії‚ коли Анатолій Гриценко за рівнем підтримки посідав друге місце‚ а в липні-серпні минулого року навіть наздоганяв Юлію Тимошенко‚ котра тоді значно випереджала усіх інших кандидатів. Вже це одне має викликати цікавість до провідника партії „Громадянська позиція“. Щоправда‚ довго на цій висоті А. Гриценко не втримався. Що ж сталося? Чому оцінка спершу росла‚ а відтак спадала? І це попри те‚ що його так званий антирейтинґ‚ тобто перелік неґативних моментів в його житті та політичній біографії‚ був і залишається помітно меншим‚ ніж у Ю. Тимошенко.
З усіх 44 претендентів на президентський пост А. Гриценко – єдиний професійний військовий. 14-річним хлопчиком вступив він до суворовського училища‚ опісля закінчив Київську вищу військову авіяційно-інженерну школу‚ згодом – Інститут чужих мов в Департаменті оборони США‚ стратегічний факультет Унiверситету Військово-повітряних сил США і наостанок – Академію Збройних сил України. Дослужився до звання полковника. Військову кар’єру пов’язував з наукою‚ очолюючи Управління з проблем воєннної безпеки Науково-дослідного центру Генерального штабу Збройних сил України‚ є автором понад 100 наукових праць‚ деякі з них перевидавалися у США‚ Німеччині‚ Швайцарії.
Тричі А. Гриценко призначався міністром оборони України в урядах Ю. Тимошенко (перша половина 2005 року)‚ Юрія Єханурова (друга половина 2005 року) і Віктора Януковича (2006 рік‚ за поданням Президента Віктора Ющенка). Виявив себе послідовним прихильником вступу України в Европейський Союз і НАТО‚ виступав за перехід українського війська на професійну основу.
В період „походу“ парляментсько-урядової коаліції проти президента А. Гриценко активно підтримував В. Ющенка‚ однак‚ невдовзі „чорна кішка“ пробігла і між ними‚ й у 2007 році В. Ющенко звільнив А. Гриценка. Так міністер оборони пішов у політику. На позачергових парляментських виборах 2007 року став депутатом від „Нашої України – Народної Самооборони“. Покладаючись на свій вже немалий політичний досвід і відчуваючи себе самодостатньою особистістю‚ взяв участь у президентській кампанії 2010 року. Посівши дев’яте місце‚ був‚ отже‚ далекий від перемоги.
У наступних виборах‚ 2012 року‚ А. Гриценко увійшов до Верховної Ради вже за списком партії Юлії Тимошенко „Батьківщина“. Проте‚ дуже скоро почув себе там незатишно‚ і мав на це підстави. Вже в 2013 році був готовий покинути фракцію‚ – „якщо її керівники не схаменуться“. Він мав на увазі‚ що „Батьківщина“ лише імітує боротьбу з режимом Віктора Януковича‚ та не веде її принципово і твердо.
Остаточний розрив з „Батьківщиною“ стався в січні 2014 року. Згадаймо‚ який то був тяжкий момент. Революція проти проросійського‚ антиевропейського курсу „реґіоналів“ вже була охопила всю Україну‚ але влада ще не малу наміру відступати й готувалася не тільки кинути проти Майдану „беркутівців“‚ внутрішні війська і армію‚ але‚ як виявилося згодом‚ просити „братню Росію“ прийти на допомогу. Властиво‚ для кожного свідомого українця це не був час для хитань. Але А. Гриценко хитався. Його не було серед героїв Майдану – на відміну від багатьох „бютівців“‚ хоч Майдан для них передусім означав визволення Ю. Тимошенко з януковичівської тюрми.
Ні‚ А. Гриценко‚ певна річ‚ не був проти революції‚ але‚ по-перше‚ віддавши військовій службі чверть століття‚ він психологічно не міг погодитися з будь-якою анархією в суспільстві‚ а по-друге‚ сам світогляд його був антиреволюційним: мовляв‚ кожна революція – намарне витрачання найкращих сил‚ бо з її перемоги завжди користають спритні лицеміри і негідники. Безвідносно до реальности беручи‚ може‚ це й правильна думка‚ але ще правильніше – зректися самого себе і бути з народом в час історичних випробувань.
Уже тепер‚ в ці дні‚ заднім числом кидаючи тінь на кандидатуру А. Гриценка‚ Генеральний прокурор Юрій Луценко‚ кровно-шкурно зацікавлений у перемозі Петра Порошенка‚ причепив до голови „Громадянської позиції“ довгий компрометаційний слід: нібито саме за А. Гриценкове очолювання Міністерства оборони відбувся руйнівний для Збройних сил розпродаж військової техніки.
Від цих звинувачень А. Гриценко відбився: „Рішення щодо продажу військової техніки і майна ухвалювалися усім складом Кабінету Міністрів. Юрій Віталійович теж тоді сидів тут‚ керував Міністерством внутрішніх справ‚ то чому ж нічого не вчинив? Секретарем Ради національної безпеки і оборони був Петро Порошенко‚ Службою безпеки керував Олександер Турчинов‚ на них лежала відповідальність за обороноздатність країни‚ – то‚ може‚ проти них і слід нині порушувати кримінальну справу?“. І нагадав про випадок‚ коли син Президента В. Ющенка хотів купити землю розформованої військової частини‚ а він‚ Міністер А. Гриценко‚ не дозволив цього‚ за що‚ власне‚ й поплатився посадою.
Не зміг А. Гриценко переконливо виправдатися‚ чому у грудні 2013 року він відмовився очолити самооборону революційного Майдану. Ю. Луценко згадує‚ що йшлося і про більше – про пости міністра оборони і начальника Генерального штабу. Дивно тепер чути від А. Гриценка й активістів з його партії‚ що він‚ відмовляючись‚ повів себе чесно‚ бо не мав достатньої кваліфікації очолити оборону країни. Ну то як же він сьогодні наважується‚ без належних кваліфікацій‚ посісти крісло президента-верховного головнокомандувача?
На особливу увагу і похвалу заслуговує позиція А. Гриценка в момент російського загарбання Криму. Відомо‚ як це було: тодішній Міністер оборони (2014) Ігор Тенюх‚ виправдуючи власну бездіяльність‚ говорив‚ що вся Україна на захист своєї території ледве могла б тоді знайти 5‚000 боєздатних військовиків. А. Гриценко ж певний‚ що Крим можна було врятувати‚ оскільки в перші тижні в Симферополі діяла лише сотня російських „зелених чоловічів“ і їх легко можна було невтралізувати. „Ми мали два батальйони морської піхоти і два центри спецназу Військово-морських сил. Я вже не кажу про те, що тоді ще не був закритий повітряний простір, тож можна було швидко доставити на півострів перевірений і льояльний до Києва спецпідрозділ з материка“‚ – вважає А. Гриценко. Дещо пізніше він дав свідчення проти 11 вищих посадових осіб України‚ на яких‚ з його погляду‚ лягає провина втрати Криму. Це передусім тодішній виконуючий обов’язки Президента Олександер Турчинов і Прем’єр-міністер Арсеній Яценюк.
Можливо‚ тяжка і затяжна ситуація з Кримом і Донбасом спонукала А. Гриценка публічно заявити‚ що Україні‚ принаймні в умовах російської аґресії і розпанушування московської аґентури‚ потрібна „тверда рука“. Проте‚ ця заява мало кому сподобалася: А. Гриценкові нагадали‚ що українці виходили на Майдан саме проти „твердої руки“ проросійського февдала Януковича‚ за цивілізований‚ европейський шлях розвитку України.
І все ж А. Гриценко має досить широку підтримку серед виборців. Цим можна пояснити‚ що його кандидатуру висувала не лише „Громадянська позиція“‚ а своєрідний форум представників різних політичних сил і громадських рухів. На ньому були присутні такі відомі національно-демократичні діячі‚ як Микола Томенко‚ Віктор Чумак‚ Микола Катеринчук‚ Тарас Стецьків‚ Єгор Фірсов‚ Мустафа Найєм‚ Світлана Заліщук‚ Сергій Лещенко‚ Віталій Шабунін та інші громадські активісти.
Заручитися дуже бажаною публічною підтримкою з боку популярного співака Святослав Вакарчука А. Гриценкові не пощастило.
Цікава соціологія кінця лютого. На запитання Українського інституту соціяльних досліджень і Центру „Соціяльний моніторинґ“ – „хто‚ на Вашу думку‚ повинен бути єдиним кандидатом на президентські вибори від демократичної опозиції“‚ 23 відс. опитаних відповіли: А. Гриценко. Це найвищий показник.
В останній день лютого сталася ще одна важлива передвиборна подія: А. Гриценка підтримав міський голова Львова Андрій Садовий. Це означає‚ що вони можуть мати спільне політичне майбутнє.
І ще одна деталь до політичного портрета А. Гриценка. Відомий кримсько-татарський журналіст Айдер Мудабаєв звертає увагу ось на що: „Згідно з попередніми рейтинґами, з першої п’ятірки кандидатів тільки у двох немає проросійської риторики – це Петро Порошенко і Анатолій Гриценко. Вони єдині, хто не дають Путінові надії на подальшу експансію в Україну. Решта висловилися в тому дусі, що „готові вести якісь переговори“. Кремль хоче привести до перемоги на виборах проросійського кандидата. Зовні таких немає, але, „посунутися” в сторону Росії можуть багато. І як тільки будуть можливі прямі переговори з Путіном – перестане існувати західня проукраїнська коаліція. Від України поступово відвернуться европейські союзники, тобто, якщо переможе зручний Росії кандидат, він створить загрозу для майбутнього України“.
Очевидно‚ це і має бути виборчим критерієм для національно свідомої частини українського громадянства.