При тому‚ що наш сьогоднішній світ такий незрозумілий‚ все ж здається‚ що правизна і лівизна в суспільному світогляді мали б якось‚ хоч більш-менш‚ врівноважуватися. Тобто коли занадто переважає одне крило‚ тоді народ навіть інстинктивно повинен відчути небезпеку і в чергових виборах унеможливити скочування в крайність.
І на перший погляд – українська демократія рухається вперед „золотою серединою“‚ оминаючи дискредитовані історією „ізми“.
Насправді середина не є самодостатньою – свою силу вона мусить весь час поповнювати з ідейних джерел‚ справа і зліва‚ перевіряючи їхню ціну і їхню врівноваженість життєвою практикою. Рівний лет птаха в небі потребує обох крил. На жаль‚ Україна ще не стала таким птахом. Хоч ніхто не може заперечити‚ що незалежність є прямим вислідом правої ідеології з її засадами самоцінности людини і нації‚ самовідповідальности і вірности морально-духовній традиції‚ сьогодні все ще дається взнаки‚ й то дуже боляче‚ успадкована від совєтизму лівизна. Нею просякнута вся державно-патерналістська система‚ вдаючи‚ нібито є незамінна‚ нібито вона одна знає‚ як справедливо поділити створене суспільством добро. Але добра вистачило тільки для декількох олігархічних кланів‚ і ділитися з народом вони не мають найменшого бажання.
Державо‚ де ти? Чия ти – українського народу чи купки національно байдужих мільярдерів?
З совєтської лівизни походить тяжке і суцільне одержавлення суспільного організму‚ котрий донині не годен захистити себе незалежним від держави судом. Ось більш ніж ганебний випадок останніх днів: звинуваченого в розкраданні мільярдів гривень скандального голову Державної фіскальної служби Романа Насірова суд виправдав і милостиво дозволив повернутися на цю ж керівну посаду. Ще й зобов’язав виплатити йому 183 тис. грн. за „час вимушеного прогулу“. Тому що все чиновництво пов’язане круговою порукою‚ а це також є спадком совєтського державного лівацтва. Суспільство нехай собі обурюється‚ скільки хоче‚ держава – все‚ народ – ніщо.
„Синдром Насірова‚ – пише у „Twitter“ відомий український музикант Святослав Вакарчук‚ якого багато хто в Україні хотів би бачити у президентському кріслі‚ – ознака токсичности старої системи. Вона отруює нас рік за роком, і вже зробила найбіднішою країною Европи. Ця система ніколи не змінить сама себе, щоб не розказували її засновники, готуючись до чергових виборів. Якщо ми не знищимо її‚ вона знищить нас“.
Й от такий парадокс: спричинена невикоріненою державною лівизною бідність стає не звинуваченням‚ а заохоченням до посилення цієї світоглядної зарази в українському суспільстві. Ще не зійшла зі сцени скомпрометована з голови до п’ят Соціял-демократична партія України (об’єднана) Віктора Медведчука‚ котра тягнула українців до московського евроазійства‚ ще не подоланий вплив Партії Реґіонів‚ котра перебрала ідеологію від комуністів‚ сама залишаючись бандитсько-злодійською антиукраїнською силою‚ а вже рятувати країну від економічної скрути йде інша‚ новіша Соціял-демократична партія.
Тиждень тому Соціял-демократична партія висунула кандидатом в президенти України відомого депутата-лівака Сергія Капліна. І страшно не те‚ що з його уст ллються характерні для лівих обіцянки соціяльної справедливости‚ а те‚ що його критика на адресу державної влади має під собою всі підстави. Страшно‚ що лівим для їхньої перемоги у виборах і потрібна бідність в країні‚ потрібний‚ як каже С. Каплін‚ „соціяльний геноцид“.
Про тенденцію активізування в Україні лівих рухів свідчить також те‚ що С. Капліном тут не обійшлося. Соціялістична партія України на своєму з’їзді 12 грудня висунула кандидатом в президенти Олександра Мороза‚ колишнього голову Верховної Ради‚ дуже досвідченого і досить солідного‚ авторитетного політика. З черги це вже буде п’ята його спроба дістатися до найвищої влади в державі. І знов таки – О. Мороз‚ як і С. Каплін‚ має підстави закликати до зміни системи влади‚ замовчуючи при цьому‚ що ця система засадничо лівацька і саме вона гальмує розвиток суспільства. Саме вона‚ не зазнавши остаточого розвінчання‚ залишає в суспільній свідомості місце для нових лівих соціяльних експериментів в Україні.
А супровідним аспектом був і залишається російський вплив на лівий електорат в Україні. Кремль намагається об’єднати український південь і схід активним соціялістичним рухом і завести його до Верховної Ради. Тут і християнські соціялісти Михайла Добкіна (еге ж‚ великий християнин об’явився!)‚ і Партія соціялістів Іллі Ківи‚ і Союз лівих сил Василя Волги‚ і „проґресиві соціялісти“ Наталії Вітренко. Всі неабиякі майстри соціяльної демагогії.
А тим часом результати соціологічного дослідження‚ здійсненого нещодавно Інститутом Горшеніна, кажуть, що українці дуже слабо орієнтуються в питаннях і тонкощах ідеології, зокрема соціял-демократичної. Переважна більшість опитаних вважає‚ що саме держава зобов’язана забезпечувати належний рівень життя громадян. Кожен третій відповів, що держава повинна визначати єдині правила гри для всіх, стежити за тим, щоб вони не порушувалися. І тільки кожен десятий відповів, що держава повинна якомога менше втручатися в індивідуальне життя громадянина.
Та небезпека лівизни – це не лише соціяльні експерименти‚ а ще й неминуче насильство в царині моралі і духу‚ а цим ризикувати ой не варто.