Папа Франциск, Патріярх Святослав i Архиєпископ-Митрополит Борис Ґудзяк у Ватикані.
5-6 липня у Римі відбулася безпрецедентна подія. Бажаючи підтримати Українську Греко-Католицьку Церкву в час війни, екуменічних революцій та еволюцій, надій і напружень, гуманітарної та соціяльної кризи, Папа Франциск запросив Верховного Архиєпископа, митрополитів та членів Постійного Синоду УГКЦ на особисту зустріч.
Сам Папа, керівники Державного секретаріяту Ватикану, префекти чільних дикастерій (міністерств) разом із своїми помічниками протягом двох повних робочих днів по-братерськи слухали і розмірковували над викликами та місією нашої Церкви та країни.
Щоб зрозуміти унікальність цього формату, варто уявити, що президент США, який є політичним провідником 300 млн. людей, а у відповідальності Папи – 1 млрд. католиків, запросив українців на зустрічі з керівниками американського уряду. Відсоткове співвідношення українців в Америці більш-менш відповідає кількості українських католиків в Католицькій Церкві.
Для ватиканських достойників і для нас – єпископів, що уособлювали ґльобальну Українську Католицьку Церкву, а були й представники Північної і Латинської Америки, Европи, включно з Україною – це були 12 годин уважного взаємного слухання.
Слухання і спокійне пізнання у сучасному світі є справжньою розкішшю.
Всі поспішають, хочуть здобути все і одразу, отримати негайний легкий результат, вийти на просте чорно-біле рішення. Ми якось втратили розуміння того, що життя – глибоке і складне, і щоб зрозуміти людину, місце, ситуацію, треба присвятити чимало уваги, часом потрібні тижні і місяці.
Ми розучилися слухати. Тому стільки людей „купуються“ на популізм політиків, стільки дітей виростають невислуханими, стільки жінок вважають, що їхні чоловіки їх не чують, і стільки чоловіків бояться по-справжньому відкритися і розповісти про свої страхи і тривоги. Ми бачимо як в різних країнах, навіть найбільш розвинених демократіях, є глибокі поділи, гострі відчуження, глибокі, хоч і добре замасковані, рани.
Католицька Церква – це ґльобальна мільярдна спільнота. Якщо зважувати в світських категоріях – це найбільш тривала організація на землі, яка пережила два тисячоліття безперервної, хоча й буремної, історії. Її „філії“ є в кожній країні, її принципи втілені в кожну культуру, ба, навіть більше – вона ці різні культури співтворила. Годі назвати іншу інституцію, що стільки зробила для культури, гуманітарних і соціяльних потреб, людського розвитку і миру у світі та душах людей, скільки робить Католицька Церква.
Протягом двох днів, коли ми щиро і чесно представляли її керівникам наші труднощі, виклики, локальні і ґльобальні перемоги, ми мали також нагоду подивитися на себе збоку. Я думав про те, як три галицькі єпархії з провінційного закутка Австро-Угорської імперії в 1900 році змогли перетворитися на Церкву, що зараз має 34 єпархії та екзархати у всьому світі.
Думав, яку ролю відіграла Апостольська Столиця, щоб уможливити наш розвиток.
У час, коли радянська система стирала усі згадки про існування нашої Церкви і старалася знищити самобутність народу, культуру і мову, Апостольський Престол підносив ім’я нашої Церкви, України і українців, надавав структурну підтримку і леґітимність українському церковному спільнотному життю.
Саме Ватикан купив для Наукового Товариства ім. Шевченка в 1950 році посілість в Сарселі біля Парижу, щоб там наші науковці могли редаґувати і видати Енциклопедію Українознавства.
Саме Ватикан у різний час і у різний спосіб фінансово підтримував Український Вільний Університет.
Саме римо-католики забезпечували фінансову базу для Патріярха Йосифа Сліпого та його мрії – Українського Католицького Університету.
Діяльна роля Католицької Церкви є практично у всіх душпастирських, харитативних і освітніх проєктах Греко-Католицької Церкви в Україні. Більш ніж 1,000 українських священиків за останні 100 років отримали повні студії, здобули і докторати, в інституціях, які утримував Апостольський Престіл.
Підтримка з боку Риму має довгу традицію, а тепер з’являється новий формат – глибинного слухання. Це заслуга Папи Франциска.
Сьогодні нести відповідальність за єдність і загальний провід Церкви є неймовірно складно, зокрема через миттєвість і швидкість комунікацій та нашу нервову нетерпеливість, що вимагає негайної реакції і відповіді на кожне питання. Бажано короткої. Папа ж пропонує інший стиль, інше відношення.
Маючи цього року кілька нагод особистого спілкування з ним, можу засвідчити, що він вміє щиро і уважно слухати. В його очах світиться увага, щирість, близькість до убогого, увага до конкретно нашого (мого) болю, незважаючи на те, що понтифік мусить тримати в серці тривоги всього світу.
Вражає його безпосередність, простота і доброта. Цей Папа хоче, щоб людина була близько до Бога. Він не терпить помпезности, формалізму і клерикалізму.
Франциск не є політиком, хоча його статус у світовій спільноті вимагає певної дії, яка стосується політичної арени. Він, насамперед, душпастир, який глибоко переймається долями людей. Він і його помічники це ще раз засвідчили протягом цих двох днів.
Було б добре, щоб інші світові провідники присвятили Україні, українській війні, нашим терпінням і стремлінням стільки часу і уваги.
Йдеться не про сухий геополітичний розрахунок, а про увагу, що випливає з правдивої євангельської любови: до відчаю біженця, до самотности молодої людини, до травм тих, хто через війну втратив рідних, до страждань родин, розбитих алькоголізмом, до душевних ран, спричинених розлученнями, поділами і ворожнечами.
Щоб краще розуміти Папу Франциска, варто вміти читати знаки, жести і символи. Кілька разів він наголошував, що починає і закінчує день з Україною через молитву перед іконою, яку йому подарував Блаженніший Святослав. Він згадав про це на зустрічі з нами:
„Знайте, що мій погляд кожного ранку та кожного вечора лине до ікони Богородиці, яку Блаженніший подарував мені, від’їжджаючи з Буенос-Айресу, щоб перебрати уряд Верховного Архиєпископа, доручений йому Церквою. Перед цією іконою я розпочинаю та завершую свій день, ввіряючи ласкавості Богородиці, яка є Матір’ю, вас усіх та вашу Церкву. Можна сказати, що розпочинаю та завершую дні „по-українському“, споглядаючи на Богородицю“.
Для уважного ока і серця ці слова Папи показують, наскільки особистим для нього є питання України.
Протягом двох днів очільники Ватикану теж мали нагоду краще пізнати та глибше зрозуміти, чим є Україна, українці і наша Церква. Ми ж намагалися бути добрими комунікаторами.
Чи все сказане? Все почуте? Очевидно, що ні. Однак, є надія, що зформувався новий формат розмови. Щирий діялог чи, радше, поліфонія – без діялектики і фейку – у якій домінували повага, гостинність і бажання зрозуміти одне одного. Ми разом молилися і слухали.
Католицька Церква є інституцією Божою і людською. Вона працює з душею і серцем, а не з металом чи каменем. Її зброя м’яка: передовсім молитва, слово, а часом і мовчанка. Зрозуміти силу молитви, слова і мовчанки непросто, особливо, коли вибухають бомби і вирують пристрасті.
Протягом цих двох днів з Папою Франциском і його співпрацівниками ми відчували спілкування від серця до серця. Переконаний, що Папа вболіває за долю всіх людей на цій таїнственній, драматичній, глибоко зраненій, але Богом любленій Земній кулі.
Він інтенсивно і зосереджено намагається зрозуміти потреби українців від Карпат до Донбасу, від Чорнобиля до Криму, бажання всіх вірних київської традиції у різних країнах та на різних континентах.
Бог є близько, особливо там, де болить, Його свідки завжди поруч, коли нам непросто. Вони не витрачають час на суперечки, не марнують зусиль на переконання сильних світу цього, а безпосередньо і щиро слухають, стоячи біля нас у солідарності.
Ми могли це бачити в очах Папи, його поставі і безпосередності, коли він тихо пив еспресо, дозволяючи Блаженнішому Святославові і усім нам говорити від імені ґльобальних українців – від Арґентини до Австралії, від Ванкуверу до Фльориди, від Лос-Анджелесу до Монреалю, від Сяну до Дону.
Такою ж була постава його співпрацівників. Зокрема Кардинала Пієтра Пароліна – держсекретаря, другої особи за відповідальністю у Ватикані. Тихий, усміхнений, привітний, він не боїться зізнатися, якщо чогось не знає. Вправний дипломат, який щиро, без лукавства, прагне будувати мости. Він особисто відвідав Україну вже після початку війни, щоб зблизька побачити, що відбувається. Також Кардинала Леонарда Сандрі – відповідального за Східні Католицькі Церкви, який завжди висловлював глибоку пошану до УГКЦ. Він був у сірій зоні на Донбасі, молився з нами в Зарваниці, кілька тижнів тому зустрічався з нашими вірними в Північній Америці.
Таке ж ставлення ми побачили в усіх присутніх на зустрічах кардиналах, архиєпископах і монсеньйорах.
Сказати і почути все за два дні неможливо. Вони є стартом для глибшого пізнання, яке все одно буде неповним, але Господь доповнить все і буде з нами усіма. Це процес йде по висхідній – він символічний і не зупиниться на Курії чи на Папі, бо не в них повнота благодаті, а в Бозі Живому.
Проте їхнє свідчення нас зворушило. Простота спільної кави стала для нас промовистою. Час покаже, які з цієї розмови будуть конкретні плоди.
„Українська правда“
Владика Борис Ґудзяк – архиєпископ Філядельфійський УКЦ, президент Українського Католицького Університету, член українського ПЕН-клюбу, кавалер ордену Почесного Леґіону Франції.