ЗЕЛЕНА ҐУРА, Польща. – 19 жовтня громада українців у Зеленій Гурі відзначила 110-ті роковини з дня народження українського поета Богдана-Ігоря Антонича. Доповідь виголосив професор Зеленоґурського університету Андрій Ксенин. Віталій Чарук показав два відеофільми про Б.-І. Антонича. Для багатьох це була перша зустріч з великим поетом з Лемківщини.
Б.-І. Антонич – великий український поет родом з Лемківщини, з села Новиця, що біля Горлиць. Він народився 5 жовтня 1909 року. Його батько, греко-католицький священик, служив на території тодішньої Галичини, що була частиною австро-угорського королівства. Коли мав народитися їх єдиний син, батько поміняв своє прізвище Кіт, або як пишуть інші, Кот. Чому це зробив, не знаємо.
Б.-І. Антонич жив серед селян, які говорили говіркою села і того ж реґіону, він ловив їх слова і наголоси, записував усе в пам’яті. Його перші вірші писані були говіркою, яку виніс з рідного села. Коли став студентом у Львові, це було перешкодою в прийнятті його творчости серед студентів – початкуючих поетів, а з часом і видавців його поезії. В редакціях часто сміялися з його наголосів. Неслися голоси серед львівських поетів, що читати писане Б.-І. Антоничем нічого доброго не несе в майбуття, бо що добре може принести хтось родом з „провінції“, з Лемківщини?
Поет дуже переживав всі ті насмішки з його говірки, що довгими ночами працював над своїми віршами і сам редаґував їх. В його кімнаті, на столі, лежали різного роду словники, завдяки яким він вдосконалював свою українську літературну мову і збагачував свою словотворчість. Чином систематичної праці його слова, його рядки набирали поетичних кольорів і ставали більш зрозумілі для читачів. Так писали про нього його тодішні знайомі, з якими він зустрічався. Але писали щойно після його смерти, бо за життя позитивних висловів не хотіли давати, щоб і з них не насміхалися за сприяння поетові.
За життя творчістю Б. Антонича, великого зацікавлення не було серед української інтеліґенції. Усе ж, коли вийшла друком його збірка „Три перстені“, за яку він отримав літературну нагороду Товариства українських письменників і журналістів ім. Івана Франка у Львові, Б.-І. Антонич став зрілим і зрозумілим поетом. Але, правду кажучи, щойно після смерти літературознавці почали читати, аналізувати і розуміти твори великого українського поета.
У своїх юнацьких роках він перечитав твори всіх нобелівських переможців, тому його поезія була сперта на західних творах, які він добре розумів, але менше розуміли рецензенти з львівських, галицьких середовищ. Б.-І. Антонич своєю поезією випереджав на багато років сучасних йому українських поетів в Польщі і в радянській Україні.
Перші його вірші говорили романтикою. Джерела подають, що перші вірші писав він польською мовою і мовою своєї рідної Лемківщини. На жаль, віршів тих ніде не знайдено. Є тільки згадка, що в них він писав про те, що бачив, що чув, що знав і що розумів. Його твори були насичені релігійними темами. Можливо, тому, що він був сином священика і в дитячих роках вслухався в церковні співи. Але є також вірші присвячені світлим, знаменитим людям – Тарасові Шевченкові, Іванові Франкові, Богданові Лепкому. Він добре знав історію України. Між іншими творами був вірш про бій під Крутами. Але є у нього також вірші про спорт, про лемківські краєвиди, про землю, де народився і пережив свої перші роки.
У 1936 році Б.-І. Антонич видав найбільшу збірку своїх віршів. Це була „Книга Лева“, за яку отримав нагороду від Українського Католицького Союзу. Це була остання, видана за його життя, збірка його поезії.
Б.-І. Антонич помер 1937 року у Львові і там похоронений на Яновському цвинтарі. Він прожив він несповна 28 років.