18 лютого у Ватикані повідомили, що Папа Франциск благословив рекомендацію Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви і призначив владику Бориса Ґудзяка митрополитом і архиєпископом Філядельфійської Архиєпархії у США. Протягом останніх шести з половиною років Владика Борис був єпархом Паризької Єпархії св. Володимира, служачи українцям греко-католикам у Франції, Бельгії, Нідерляндах, Люксембурзі та Швайцарії. Служба комунікації Українського Католицького Університету попросила владику поділитися своїми першими реакціями на новину про номінацію, підсумувати роки служіння в Західній Eвропі та розповісти про пляни та мрії щодо нового служіння. Інтерв’ю перевела Мар’яна Карапінка. Подаємо інтерв’ю в скороченому варіянті.
Якою була ваша реакція на новину про рішення Синоду і Святішого Отця, щоб призначити вас митрополитом Філядельфійським?
Дозвольте бути цілковито щирим. Це призначення і все, що воно передбачає, спонукає до глибокої призадуми та викликає велику кількість різноманітних почуттів. Найпершим є почуття вдячности, насамперед Богові.
У міру того як, сподіваюся, зростаю як людська особа, мене все більше захоплює і притягає глибина Таїнства нашого Бога, сущого у Трьох Особах. Це може прозвучати надто сміливо, але я бажаю бути в присутності Бога – Отця, Сина і Святого Духа… В осерді моєї віри є те, що Син зійшов до людства, що є водночас величним і слабким, щоб бути з нами, навіть у нашій смерті, щоб привести нас до Отця. Страсті і Воскресіння Ісуса Христа та наше відкуплення у Ньому мене надихає і захоплює ще більше… Супровід і утішення Святого Духа дають мені надію та радість.
Глибоко відчуваю заступництво Матері Божої та солідарність спільноти святих, зокрема мучеників. Життя в Господі, який служив і страждав, закликає мене співстраждати і радісно служити тим, до кого я покликаний. Мене переповнює прагнення всеціло віддавати своє життя Богові і ділитися Його любов‘ю і дружбою з іншими.
Вдячний Святішому Отцеві Франциску, Блаженнішому Святославові та Синодові Єпископів за їхню довіру та благословення. Відчуваю правдиве умиротворення. Як християнин і священик, приймаю Божу волю, висловлену голосом Церкви, чесно зізнаюся, що в цьому випадку ні не прагнув, ні не опирався призначенню, а прийняв його.
Зберігаю внутрішній спокій, незважаючи на те, що переповнюють сильні почуття та емоції. Митрополит-емерит Стефан Сорока приймав мене у Філядельфійській Архиєпархії багато разів.
Саме він дав мені безцінну пораду, коли я починав своє душпастирську працю в Парижі: пріоритетом є люди і служіння, а не майно чи будинки. Владика Андрій Рабій, діяльний і активний апостольський адміністратор, фахово і турботливо супроводжував мене додому. Інші єпископи митрополії протягом цих днів митрополії по-братньому підтримували мене. З нетерпінням очікую зустрічі з ними та з духовенством, монашеством і вірними архиєпархії.
Залишатиму служіння в Паризькій єпархії з почуттями радости, вдячности, але також і смутку: дякую за чудових священиків, монахів і монахинь та мирян, якими Господь благословив мене у цих п’яти країнах, радію безліччю дарів, які ми отримали, зокрема духовною і душпастирською зрілістю духовенства, єдністю вірних та автентичною соборністю, яку нам вдалося розвинути і досвідчити. …
Під час вашої інтронізації в соборі Паризької Богоматері 2 грудня 2012 року ви закликали духовенство і вірних Паризької єпархії йти разом ,,від слави до слави”. Яким було це паломництво? Що сталося протягом цих шести років?
Наше паломництво ,,від слави до слави” (2 Кор. 3, 18) у Паризькій єпархії варто розуміти у духовному вимірі, зокрема й тому, що наші матеріяльні добра були надзвичайно скромними.
Правду кажучи, ми були досить бідні, якщо не злиденні. Єпархіальні будинки потребували ремонту, деякі взагалі закрили. Очевидно, що нашою ,,славою” не могли бути великі проєкти та ініціятиви. Жити довелося просто. І це виявилося благословенням. Ми зосередилися на основному: Слово Боже, Літургія і молитва, плекання довіри, гоєння ран, заохочення мирян брати відповідальність за церковні справи. Слідуючи за настановами Святішого Отця, ми глибоко пережили Рік Божого милосердя, усвідомлюючи Боже милосердя щодо нас і наш обов’язок милосердя до інших. Ми паломничали від слави одного свята і таїнства до іншого, від однієї правдивої зустрічі до наступної. Ми навчилися щиро служити Літургії, молитися і співати разом, дотримуючися таїнственної символіки та хореографії, що її вимагає візантійсько-українська традиція. Точкою відліку стала Христова любов, на острів якої ми будували дружбу, солідарність та плідну співпрацю. Через жертву та втрачання себе ми входили у пасхальне таїнство, заглиблювалися в життя у Христі. Ми слухали і говорили від серця до серця. Саме там перебуває Господь і там Він підготував місце для Його слави – у наших душах і серцях, у нашій свободі, у нашій гідності і здатності давати життя. Ми також багато сміялися – разом, із себе, по-доброму одне з одного.
Паризька єпархія все таки розпочала нові проєкти. Чи вони продовжуватимуться і як розвиватимуться?
Сьогодні я із смиренням думаю про те, чого ми не досягли або що ще треба зробити. Однак, також правда, що Господь благословив багато наших ініціятив. Єпархія відкрила нові парафії та місії. Спочатку було їх 20, тепер – 44. Кількість священиків зросла більше ніж удвічі – з дев’ять до 23. Утворені канонічні структури та адміністрація. Ми реформували асоціяції, що існували досі та узгодили їхню діяльність законодавчо. Створені та ефективно працюють пресвітерська та економічна ради, шість єпархіяльних комісій, центр комунікації. Донори з багатьох країн щедро відгукнулися на наші ініціятиви У проводі єпархії важливу роль отримали миряни. Єпархія придбала церкву, яку вже більше 200 років не використовували для молитви і започаткувала ,,Культурний центр Анни Київської”, названий на честь Київської князівни, яка в XI ст. стала королевою Франції. З участю майже сотні священиків, мирян, зовнішніх консультантів та богословів ми розробили п’ятирічний душпастирський плян. Єпархіяльна команда сформулювала візію відродження паломницького центру в Люрді. Вдалося оживити деякі покинуті проєкти єпархії, наприклад повільно повертається до життя молодіжний центр в Ельзасі, створений о. Павло Когутом. Для мене цей проєкт особливий ще й тому, що молодим римським семінаристом я одного літа був там волонтером.
Ми підтримували міжнародні академічні конференції та публікували книги різними мовами про нашу Церкву. Досить поважну кількість фільмів та телевізійних програм французькою та українською [мовами] про діяльність єпархії побачили глядачі у різних країнах. У співпраці з Українським Католицьким Університетом у Львові миряни провели одне з найперших глибинних соціологічних опитувань, що досліджує питання нової української міґрації, –,,Виклики сучасної міґрації: українська спільнота в Парижі”.
Однак найважливішим ,,проєктом” було плекання атмосфери любови і життя у сопричасті, церковної єдности духовенства, монашества і вірних, при відкритості до тих, хто перебуває за межами Церкви.
Наші надії та духовні прагнення видавалися фантастикою. Однак шлях віри полягає у переконанні, що Господь хоче, щоб ми жили у Його Царстві. Багато вдалося досягти завдяки тому, що ми разом вірили у Божу присутність серед нас. …
Чого ви боїтеся найбільше? Яка ваша найглибша турбота?
На загал, я намагаюся не піддаватися страхам, за винятком здорового трепету перед Богом. Страх є поганим порадником. Він або паралізує, або породжує аґресію. У Церкві мусимо завжди остерігатися двох базових і взаємно зв’язаних небезпек – втрати віри і згасання молитви. Без віри ми не можемо жити в Церкві, без молитви неможливо розвивати стосунки з Богом. Тоді все розсипається. Намагаюся бути пильним, щоб дрібні пороки не ставали причиною ґрандіозних проблем: заздрість серед священиків і мирян, нетерпеливість та саморекляма талановитих людей, розгнуздані пристрасті, особливо гнів, риторика самолюбування, поділи і творення ворожих груп серед вірних. Папа Франциск часто піднімає ці питання. Вони можуть з‘явитися будь-де.
Іґнорування реальних проблем мене також турбує. Усе це інструменти, якими нечистий підважує будівництво Царства Небесного. Однак моя довіра до Бога і до ближніх по обидва боки океану набагато більша, ніж страхи.
Владика Гліб Лончина, правлячий єпископ Лондонської Єпархії для Великобританії та Ірляндії, відтепер стає апостольським адміністратором Паризької Єпархії. Як би ви його представили вірним?
Щасливий, що Святіший Отець призначив саме Владику Гліба Лончину, єпарха лондонського, апостольським адміністратором Паризької Єпархії, доки не буде обраний новий єпископ. Владика Гліб є представником монашества та людиною Божого Слова. Він досвідчений служитель і дослідник Літургії, затребуваний реколектант і людина широкої культури. Як обдарований музикант, чудово говорить багатьма мовами, включно з французькою. Владика Гліб чіткий у доктрині і щедрий у милосерді. І що найважливіше, він знає нашу єпархію надзвичайно добре – протягом останніх років владика реґулярно відвідував нас, співслужив з нами і навчав нас. Він особисто знає священиків та їхні родини, а вони знають його. Владика Гліб завжди приносить радість нашим вірним. Сподіваюся, що з його появою мене не забудуть надто швидко (сміється).
З яким настроєм ви починаєте нове служіння?
Я починаю з надією. На початку намагатимуся багато слухати і вчитися, щоб ставати братом, батьком і душпастирем для священиків і вірних. Важливо молитися та продумувати, як розвивати майбутню візію Філядельфійської Архиєпархії, як співпрацювати з іншими єпархіями митрополії та іншими східними католиками, римо-католицькими та православними єпископами, священиками та вірними. Сподіваюся, що ми можемо зробити крок уперед у пошуку екуменічної співпраці з протестантськими сусідами, міжрелігійної, міжетнічної і міжрасової гармонії. Ми триматимемо близько біля серця потреби бідних і марґіналізованих. Наприклад, в Українському Католицькому Університеті присутність розумово неповносправних осіб стала центральною для розуміння нашої педагогіки та місії. Вірю, що ми маємо слухати одне одного і говорити від серця до серця. Бідні можуть допомогти нам бачити Бога, тому що Ісус є бідним у цьому світі. Сподіваюся, що провадитиму, слухаючи Господа і ближніх. Станом на сьогодні для мене найважливіше добре слухати і чути, щоб не творити передчасно стратегій та плянів, що будуть лише плодом моєї уяви.
Ви народилися в США, але 30 років дорослого життя провели в Европі. Якою вам видається Америка сьогодні? Які потреби є в українців різних хвиль міґрації?
Країни і культури можуть бути різними, але духовне ДНК всіх людей однакове. Протягом життя мав нагоду жити чи служити у більше десяти країн. Останніми роками часом перетинав державні кордони двічі на тиждень.
З огляду на те, що моя блаженної пам’яті мама, яка померла минулого червня, мешкала сама в Сиракюзах і потребувала підтримки, я приїжджав до неї три-чотири рази на рік. Я спостерігав, як поглиблюються поділи в американському суспільстві, зростає поверховість морального дискурсу, соціяльних медія та віртуальність міжособистісних стосунків. Ми стаємо залежними від стимулів – гастрономічних, хемічних, інформаційних, чуттєвих.Такі ж виклики постають і перед Західною, і перед Східною Европою. Вони ж стосуються українських міґрантів різних хвиль. У XXI ст. ми покликані починати заново, йти глибше, до суті речей, слідуючи за Христовим ,,Виплинь на глибину”. Святий Папа Іван Павло ІІ називав це ,,новою євангелізацією”. У цьому світі найглибшим є людське серце. Ми мусимо прислухатися до його биття і його прагнень, а людське серце має зрозуміти своє правдиве покликання. Саме там промовляє Господь. Це моє перше завдання як новопризначеного архиєпископа – слухати уважно, вдумливо і молитовно.
Чи ви відчуваєте, що повертаєтеся додому?
…призначення до Філядельфії – це повернення додому. Моя українсько-американська родина і Церква в США дали мені життя тілесно і духовно. Я народився в Сиракюзах, штат Ню-Йорк. Там, у церкві св. Івана Хрестителя на Tompkins Street пірнув у хрещальні води. Там Господь покликав мене до священства. Десять років перед тим американська земля щедро прийняла моїх батьків, які прибули туди без копійки за душею, тікаючи від комуністичного переслідування в повоєнній радянській Україні. Америка дала їм новий старт, забезпечивши свободу і гідність. Такою є особиста історія багатьох вірних Філядельфійської Архиєпархії. Там живе мій брат та інші члени родини, там спочивають мої батьки. Америка подарувала мені безпечне дитинство, католицьку школу і університетську освіту. Сполучені Штати Америки – це надзвичайна, якщо навіть не сказати бездоганна, соціополітична модель, яку неможливо уявити без біблійних принципів та інтуїцій. Це країна, яка все ще деклярує, що довіряє Богові.
Проживши 30 років дорослого життя в Европі, з нетерпінням чекаю можливости по-новому пізнавати Сполучені Штати і Церкву в Америці. Глибоко поважаю те, що Церква робила для служіння поколінням міґрантів та знедолених. Інтелектуальний розвиток Церкви в США став важливим здобутком для Вселенської Церкви. Вірю, що в час великих викликів, який водночас є моментом очищення, Церква покликана до нового духовного і морального свідчення, сміливого проголошення Доброї новини. Цього можна досягти через навернення і служіння. У час глибинних поділів, аґресії, страху та навіть згіршення Господь явить свою милість. У цьому є особливе покликання Української Католицької Церкви в США, яке вона розвиває вже півтора століття і яке треба творчо і критично переосмислити для людей теперішнього і майбутнього.
…Після десятиліть мандрівного життя поняття дому для мене перестало бути географічним. Для мене дім там, де можу жити у добрих стосунках, що відображають наші стосунки з Богом. Так, я повертаюся додому, але не лише через особисту історію, а тому що добрі Божі люди мешкають в Америці, у нашій Церкві та поза нею.