Тележурналіст із Закарпаття‚ Заслужений журналіст України Богдан Барбіл запропонував нашій „Свободі“ тему‚ котра є цікавою і близькою для читачів – розповіді про життя українців у сусідніх европейських країнах. Сьогодні друкуємо першу частину з цього кількачастинного циклу – матеріял про українців Словаччини.
Вузька смуга нинішньої східної Словаччини на південному боці Карпат довжиною 350 кілометрів, ліворуч рік Уж, Латориця, що протікають у Закарпатській області України, до ріки Попрад, на заході Словаччини. Цю територію тисячу років компактно заселяють русини-українці. А по правий бік Ужа, Латориці, в Закарпатті, з давніх-давен живуть їхні єдинокровні брати, такі ж бойки, лемки, гуцули. Після Другої світової війни вони опинилися в двох сусідніх державах, а до цього протягом багатьох віків жили разом, без кордонів, в одних державах.
Головне місто цієї української смуги у Словаччині – Пряшів. З часу виникнення у ХІІ ст. кілька віків місто належало Угорській короні. 1374 король Людвик подарував Пряшеву статус вільного міста. Нині налічує майже 100 тис. мешканців. Пряшів був серед фаворитів на звання „Культурна столиця Европи 2013 року“.
Місто є центром Пряшівського самоврядного краю. В тутешніх українсько-русинських селах донині в доброму стані збереглися 27 старих дерев’яних церков. Більшість з них належать до так званої лемківської архітектурної школи. Усі – діючі.
У Пряшеві жив і творив Олександер Духнович – будитель і духовний провідник місцевих русинів-українців. Тут у крипті під греко-католицьким собором він похований. О. Духнович писав: „Бо свої то за горами – не чужі“, „Люби свій народ не за те, що він славний, а за те, що він твій“. Гарячі пристрасті довкола того, до якого коріння належить місцеве русинське населення, точилися і в ХІХ, і в ХХ ст. На цьому ламали списи українофільські, москвофільські організації.
У 1945 році Пряшів став офіційно визнаним центром українського населення Чехословаччини. Тут почали діяти штаб-квартира Союзу Русинів-Українців, Український національний театр, студія українського радіо, редакції газет та журналів для українців, професійний Піддуклянський фолкльорний ансамбль. У всіх 250 селах, де жили русини-українці, були їхні національні школи. Всі вони перейшли на українську літературну мову навчання.
Нині більшість місцевих істориків сходиться на тому, що післявоєнні дії комуністичних властей щодо русинів були не до кінця продуманими, надто поспішними. Наприклад‚ усіх русинів записали українцями, тим часом не всі цього собі бажали‚ бо українська національна самосвідомість перебувала все ще у зародковому стані. Тому вдома зазвичай всі спілкуються діялектом – по-русинськи, по-руснацьки. Скориставшись помилками комуністичного режиму у вирішенні національного питання, група радикально налаштованих русинських діячів у 1990 році створила національно-культурне товариство „Русинська оброда“. Воно відразу стало супротивним до Союзу Русинів-Українців Словаччини. Заявляє: ми опікуємося русинами, а ви – українцями.
„Русинська оброда“ не вважає Україною своєю матірною землею й стоїть на тому, що русини – окремий нарід, вимагає, аби українська влада це теж визнала на своїх теренах. У Словаччині держава окремо фінансує ці дві організації. На початку ХХ ст. в країні було 200 тис. русинів. Під час час останнього перепису населення русинами зголосилися 33 тис. осіб, українцями – 7‚500.
Хоч усі вважають себе синами одного роду-племени‚ затято сваряться за те, кому має належати збудований в 1925 році в центрі міста „Руський дім“.
У цьому місці мешкає видатний українець Словаччини‚ закордонний член Академії Наук України 83-річний Микола Мушинка. Видав десятки книг, наукових праць. Донедавна був професором Пряшівського університету. Тут створював катедру української мови та літератури, яка за понад пів століття виховала 700 україністів.
Справа‚ у лемківському вбранні‚ – академік Микола Мушинка.
Хоч влада Словаччини запевняє‚ нібито в галузі освіти нацменшин опирається на европейський досвід‚ майже всі українські школи – а було їх понад 200 – стали словацькими.
Єдина гімназія – в Пряшеві. Носить вона ймення Тараса Шевченка. Тут навчаються і українці, і русини, і словаки. Навчання безкоштовне, його оплачує держава.
Є у Пряшеві театр Олександра Духновича. Така його офіційна назва від 1991 року. Раніше це був Український національний театр. Він поставив сотні вистав. Уже два десятиріччя тут немає спектаклів українською мовою. Тільки русинською.
Радісною новиною останніх років стало відкриття у Пряшеві Українського культурного центру. Його наприкінці 2013 року року відкрили після багаторічних намагань Союзу Русинів-Українців Словаччини.
Академік М. Мушинка та його син Олександер видали книжку з кричущою назвою „Національна меншість на порозі зникнення?“. Видання вийшло словацькою мовою, зараз готується переклад на українську.
На переконання керівництва Союзу Українців-Русинів Словаччини, в Пряшеві треба відновити роботу Генерального консульства України. Воно діяло в місті від 2003 року до 2014-го.
У місті Свиднику – 15 тис. мешканців. Його окрасою є 200-річний греко-католицький храм, на подвір’ї якого похований видатний поет, культурно-освітній діяч ХІХ ст. Олександер Павлович. У 1956 році в Свиднику заснували Музей української культури, а вже сам музей в 1986-му відкрив скансен, тобто експозицію народної архітектури та побуту просто неба. Вона займає 10 гектарів, налічує чотири десятки об’єктів з різних місцевостей східньої Словаччини, передусім Пряшівщини.
Починаючи від 1954 року, тобто уже 65 літ поспіль, у Свиднику відбувається Свято русинів-українців Словаччини. Все тут – звичаї, обряди, одяг – автентичне. Ось ці жінки та дівчата зі села Торіски, з ансамблю „Яворіна“ барвисте народне вбрання прикрашають особливими стрічками. Чіпляють їх до спідниць. Кожна придумує неповторні візерунки, кольори.
Літні учасники фестивалю піввіковий період після Другої світової війни називають українським ренесансом. З ностальгією згадують, що мали за комуністичної влади. Заздрили їм навіть українці з України. Правда, радянський початок був сумний. У відповідності з договором між СРСР та Чехословаччиною весною 1947 року з Прящівщини у Волинську та Рівненську області України цілими родинами насильно переселили понад 12 тис. осіб української національности. Більшість з них у 1960-их роках почала повертатися на рідну пряшівську землю. Уже як словаки.
Словацька влада досі не припиняє спроб змінити ймення Музею української культури, назвати просто краєзнавчим, але українські інтеліґенти стали на захист горою.
По 10 тис. евро на кожне свято української культури в скансені спонзорує міська управа Свидника. Посадник Ян Голодняк на всіх заходах – у гуцульській вишиванці‚ подарованій йому в закарпатському Рахові, з яким Свидник – побратим. Дружина мера-русина – українка.
Останні острівці українства в Словаччині настійливо оберігає Спілка українських письменників. До неї входять три десятки членів. Очолює спілку пряшівчанин Іван Яцканин, прозаїк, перекладач, публіцист, а також одночасно головний редактор літературного журналу „Дукля“ та дитячого часопису „Веселка“. Тутешні українські письменники активно взялися за популяризацію творів словацьких колеґ в Україні. За сприянням літературного інформаційного центру в Братиславі „SLOLIA“ здійснюють їх переклад на українську мову. До проєкту долучилися ужгородські видавництва.
Від України Пряшів чекає реальної підтримки українсько-русинської меншини.