От-от‚ в серпні‚ мине 140 років від народження Дмитра Донцова. Нехай же цей ювілей спонукає нас якомога глибше вникнути у вогненну протимосковську публіцистику цього особливого автора і виснувати з неї ту єдину ідею‚ котру він прагнув піднести над Україною як провідну зорю‚ – визволення від російського рабства і повноцінне українське національне відродження.
Наступного року також варто буде застановитися над 50-річчям з’яви монографії Михайла Сосновського‚ колишнього редактора нашої „Свободи“‚ „Дмитро Донцов. Політичний портрет“. Цю книжку також не гріх оцінити‚ як інтелектуальний і громадянський подвиг. То був перший крок до впровадження творчости Донцова у науковий обіг‚ а часи тоді‚ м’яко сказавши‚ не сприяли неупередженій оцінці діяльности і постаті безкомпромісного українця. У політичній атмосфері Европи та Америки у повоєнні роки‚ коли М. Сосновський студіював життєпис Д. Донцова‚ дуже мало знаходилося місця для співчуття до української визвольної справи. Ліва преса Заходу‚ відверто на догоду Москві спотворюючи історичні обставини‚ очорнювала подвійний український збройний спротив‚ античервоний і антикоричневий‚ вигадувала нісенітниці про „колябораціонізм“ Організації Українських Націоналістів з гітлерівським нацизмом‚ підспівувала кремлівській пропаґанді.
„Виступить зі своїм відважним чином Українська Повстанська Армія‚ і скільки бруд і помиїв виллють на неї слуги Росії‚ – писав Д. Донцов у перші повоєнні роки. – Скільки – на сором нам‚ українцям‚ – навіть в нашім національнім середовищі‚ знайшлося московських підбрехачів‚ найвищий вияв героїзму в сучасній Европі паплюжили або замовчували навіть тоді‚ як кричала про неї вся світова преса!.. Скільки то облудних лібералів і демократів вступаються за одного чи двох засуджених червоних бандитів‚ зрадників свого народу‚ але й пальцем не кивнуть‚ коли за червоною завісою ллється кров мільйонів невинно катованих! Так шириться облуда‚ забріханість‚ так вмирає ідея пошани та поняття чести‚ свободи‚ героїзму‚ патріотизму‚ і не через що інше‚ як через те‚ що відвернувшись від правди Христа‚ Захід тратить респект до великих ідеалів‚ роззброюється ідейно і морально‚ грузне в трясовину матерялізму. Відлітає віра‚ а з нею і дух войовничий її боронити“.
В тих умовах загального зсуву до лівизни в політиці‚ в науці‚ в культурі не один український автор поступився власними принципами‚ стримав у горлі наболілі слова або говорив не те‚ що думав. Вплив тієї замряченої атмосфери дався взнаки і в донцовській монографії М. Сосновського. Наприклад‚ він понижує значення думок Донцова про „славних прадідів великих“‚ про героїв боротьби за волю‚ не погоджується‚ „…що нібито перед безумовною духовною вищістю давніх українців сучасне українське суспільство й сучасна українська провідна верства – це народ дроворубів і водоносів…“. На гадку дослідника‚ „в далекому минулому не можна знайти відповідь на питання і проблеми сучасного політичного та соціяльного порядку“. М.Соснов-ський також впевняє свого читача‚ що „правляча каста‚ яку пропонує українському народові Донцов‚ була б у своїх наслідках такою олігархічною політичною групою‚ яка б‚ захопивши владу в державі та встановивши свою контролю над військовими та економічними засобами‚ накинула б цілій нації свою диктатуру“.
Очевидно‚ цими критичними зауваженнями автор мав намір заплатити хоч якусь данину антидонцовським політичним середовищам‚ так би мовити – додати „об’єктивности“ незручному‚ як на ті часи‚ політичному портретові Д. Донцова.
А тепер поміркуймо: якщо вже М Сосновський змушений був рахуватися з несприятливими для українців обставинами‚ то що мав пережити сам Донцов у свій найплідніший період – у міжвоєнне львівське двадцятиріччя. Може‚ „Вістник“ під його рукою й був таким громоподібно будительським‚ що україноцентричість в П’ємонті-Галичині пробивала собі дорогу крізь морок москвофільства і радянофільства‚ смертельно ворожих до Д. Донцова. Цього явища стосувався гіркий сарказм Д. Донцо-ва: „Всі українці – брати по крові‚ але й Авель з Каїном теж були братами…“. Згадаймо‚ скільки ліваків‚ яск-равих творчих постатей‚ полетіли‚ як метелики на вогонь‚ в СРСР. Степан Рудницький‚ Михайло Лозинський‚ брати Крушельницькі‚ Василь Бобин-ський‚ Мирослав Ірчан‚ Дмит-ро Загул‚ десятки інших добровільно одурених більшовицьким соціялізмом.
Було ще щось гірше. По жахах Першої світової війни світ шукав способів відітхнути і з поновною силою втішав себе ілюзями космополітизму‚ пацифізму‚ ліберальної демократії‚ соціяльними теоріями „братства‚ рівности і свободи“. „Світло з Кремля“ заступило очі таким визнаним володарям европейської думки‚ як Бернард Шов‚ Ліон Фейхтвангер‚ Анрі Барбюс‚ Жан-Поль Сартр‚ Альбер Камю‚ Луї Араґон‚ Андре Жід‚ десяткам інших письменників‚ філософів‚ мистців.
У 1935 році до Москви поїхав великий Ромен Роллан‚ й ось що він сказав у розмові зі Сталіном: „Я дуже шкодую‚ що моє здоров’я не дозволили мені скоріше відвідати цей великий новий світ‚ котрим ми всі пишаємося і з котрим пов’язуємо наші надії…. Ви маєте знати‚ чим є СРСР в очах тисяч людей Заходу… вони бачать в ньому втілення своїх надій‚ своїх ідеалів…“.
Такою була загальна морально-політична атмосфера тодішнього европейського світу. Тільки надзвичайної сили донцовський характер міг протистояти їй і залишатися вірним своєму покликанню – жити Україною‚ її минулим і майбутнім‚ її вічним‚ „…викликати з мороку минулого тіні забутих і оббріханих предків‚ тих‚ які любили життя і не за те лише‚ що мало воно гарного‚ але які благословляли його навіть в трагічнім‚ не боячися його“.
Як мало хто‚ Донцов здавав собі справу з того‚ що „…модерна демократія безсила в боротьбі з комунізмом і з усякою ординською силою… Тому мусить Україна їм протиставити стару ідею нашого нового Ордену‚ взорованого на ордені лицарства запорозького‚ з своїм протектором Архангелом Михаїлом‚ патроном Києва і України“.
І не так він вразив був мислячу українську публіку своєю беззастережною гордістю – просто за Шевчен-ком! – за „прадідів великих“ ‚ як такою ж гарячою вірою‚ що дух „луччих людей“ не вмер в нашому народі й мусить відродитися і відродити незламну волю до життя і свободи:
„…То були душі тверді‚ вогненні‚ незнаючі розпруження‚ занепаду енерґії‚ поблажливости до себе і своїй слабкостей. Були це сухі‚ вогненні душі‚ з яких трискали‚ завзятість‚ гордість‚ неприєднаність‚ вічна готовність творити світ і своє окруження вливати в тверді й виразні форми“ („Дух нашої давнини“).
Що доброго може бути в минулому? – знизували плечима інтелектуали від усіх модерних течій в політиці і культури. Філософія Донцова здавалася їм запростою‚ а насправді вона була‚ є і залишиться назавжди неспростовною: якщо нема правди за нами‚ то нема її й перед нами.
„…Смішні розмови‚ нібито цей тип належить лише до історії і що нема пощо його вигрібати з домовини. Та можуть говорити хіба підбрехачі Кремля‚ якого головною ціллю було і є‚ щоб не прокинувся в народі українськім дух „козацького панства“‚ щоб не постала власна провідна верства національна‚ без якої кріпаками чужих панів завжди лишаться люди. Колись і тип старкиївських богатирів і князів та їхніх дружинників теж відійшов до історії. Та коли він‚ цей тип і дух його‚ не відродився потім в козацтві‚ не постала б і держава Хмельницького… Не відродиться Українська Держава‚ поки на Україні не вдродиться знову дух старих Запорожців… – людей шляхетного серця‚ лицарської регули…Тільки з такого викову постатей постає верства‚ яка здобуває державу та її боронить“ („Правда прадідів великих“).
Тепер можем уявити‚ як тези Донцова про „касту луччих людей“‚ „ініціятивну меншість“‚ „панівну‚ кермуючу‚ думаючу і храбствуючу“‚ про засади „ієрархізму“ відлякували від Донцова. Не тільки М. Сосновський‚ але десятки інших українських і не українських авторів докоряли йому за антидемократизм‚ волюнтаризм‚ ніцшеанство‚ маккіявелізм‚ а він до свого останнього подиху не зупинився у боротьбі за визволення України і‚ як ніхто інший‚ бив на сполох‚ вбачаючи в імперській Москві смертельного ворога України – всупереч так званим „тверезим політикам“ Заходу‚ котрі не розуміли‚ що насправді відбувається у світі.
Цю заслугу Д. Донцова і його „Вістника“ згодом належно оцінив його теж нівроку видатний ідейний опонент Юрій Шевельов: „Вісників-ство руба поставило питання ворожости України і Росії. Воно показало‚ що в теперішніх обставинах між цими двома країнами неможливий жодний компроміс. Після науки вісниківства вже не може повторитися досвід 1917 року‚ коли Київ терпляче чекав‚ поки Росія взнає його права‚ а до того часу не хотів їх здійснювати. Вісниківство зуміло спрямувати всю енерґію українства на боротьбу з головним ворогом і в суті справи єдиним; воно розкрило і наголосило самостійність української культури та її принципово відмінний від російської характер“.
Виступаючи в Державній Думі Росії 19 лютого 1914 року з приводу державної заборони святкування 100-річчя від народження Тараса Шевченка‚ очільник російських конституційних демократів Павло Мілюков остерігав великодержавних шовіністів:
„…Тепер‚ коли в українців ми мало-помалу відбираємо останню надію на те‚ що їхнє становище дещо покращає в межах Росії; тепер‚ коли українці починають на весь голос говорити‚ як це говорять Донцов і його товариші‚ що всяка надія на Росію – це утопія і що залишається шукати порятунку в сепаратизмі; тепер‚ коли виявляється таке наставлення до українства‚ то які ж результати ми знови бачимо? Ми бачимо знову зародження сепаратистичих настроїв‚ в доказ чого я привіз вам брошуру Донцова. Я кажу вам: бійтеся його! Якщо ви будете продовжувати вашу політику‚ Донцови будуть числитися не одиницями і не десятками‚ а сотнями‚ тисячами‚ мільйонами“.
Не помилився далекоглядний П. Мілюков ні щодо Д. Донцова‚ ні щодо мільйонів самовідданих синів і дочок України‚ які сьогодні стали на битву з московською ордою‚ на святу битву за життя і свободу.