Яків Гандзюк – бойовий генерал УНР

21 березня виповнюється 150-річчя від дня народження генерала Якова Гандзюка. Про його страту в Києві „Свобода“ розповіла 17 лютого.

Події національно-визвольних змагань 1917-1921 років дали українській історії плеяду славних діячів. 90 років тому героїчно загинули перші генерали Української Народної Республіки Я. Гандзюк та Яків Сафонов, які були серед засновників українського війська.

Перший український корпус складався з двох дивізій, які очолювали генерал Я. Гандзюк, полковник М. Капустянський та генерали Кли­менко, Крамаренко. Начальником штабу корпусу було призначено генерала Я. Сафонова – активного учасника українського руху, який чи не одним із перших представників вищого офіцерського корпусу старої російської армії віддав життя за Україну.

Наприкінці 1917 року корпус, загаль­на чисельність якого була близько 60 тис. бійців, став однією з найдисциплінованіших і найбоєздатніших частин військ УНР.

Про Я. Гандзюка в „Енциклопедії сучасної України“ написано, що він народився у 1873 році в селі Лозове Деражнянського району Хмельниць­кої области. Але село Лозове виникло в 1929 році, до 1950 року називалось Торфорозробка. Пошуки продовжилися. І ось що вдалося дізнатися.

Народився Я. Гандзюк 21 березня 1873 року в селі Багринівці Поділь­ської губернії, нині Літинського району Вінницької области. Батьки жили заможно, в родині були ще сини Сазон, Іван та Петро, дочка Антоніна. Згодом Іван став священиком, Яків – військовим, а решта дітей працювала біля землі. Яків вчився у Вінницькому реальному училищі, потім – в Одеському військовому піхотному училищі, після чого служив на офіцерських посадах у 61-му піхотному Володимирському полку.

Російсько-японську війну 1904-1905 років закінчив у чині штабс-капітана з трьома бойовими орденами. За ратні подвиги отримав разом із дружиною Вірою і сином Георгієм потомствене дворянство.

Особливо відзначився Гандзюк на фронтах Першої світової війни. За відчайдушну хоробрість, талант полководця, майже безперервне перебування на бойових позиціях, численні поранення та контузії в 1916 році йому присвоїли звання полковника, а в 1917-му генерал-майора. Велетен­ського зросту (понад 2 метри), з випе­щеною бородою, з гарними рисами обличчя, на якому поєднались залізна воля і величезна енерґія, а також глибока душевна доброта. На його рукаві було вісім золотих нашивок – по одній за кожне поранення.

У багатьох випадках рішуча поведінка командира визначала долю бою. Так, під час штурму стратегічних висот поблизу містечка Бере­жани (нині Тернопільщина) у найвідповідальніший момент полковник підняв у наступ дивізію, що було завагалась, вихопив шаблю і першим кинувся на ворожі позиції. Три лінії окопів ворога були захоплені одна за одною.

Павло Скоропадський згадував: „Моя 104 дивізія на чолі з доблесним генералом Гандзюком хоробро билась. До кінця бою обох начальників дивізії – 153-ої – генерала Оль­шевського та 104-ої – генерала Ган­дзюка – було важко поранено, особливо останнього. Я думав, що він загинув, але міцна його натура і цього разу витримала. Після страшної контузії вже через два місяці він знову очолив дивізію. Це був дійсно герой. Дев’ять разів поранений, він усе ж вийшов із війни дієздатним“.

Я. Гандзюк володів п’ятьма іноземними мовами, багато читав, добре орієнтувався у тонкощах тогочасної політики. Після проголошення Центральною Радою державности України єдиною силою УНР, здатною її захистити від нападу більшовиків, був Перший український корпус під командуванням П. Скоропадського. На нього покладалося завдання захищати всю Правобережну Україну з підпорядкуванням йому всіх військових частин, українських і неукраїнських. Керуючись реаліями, у 1917 році П. Скоропадський розгромив „збільшовичені“ частини на Право­бережжі. Це ж саме зміг би зробити і на Лівобережжі, але проти виступила Центральна Рада.

Гене­рального секретаря військових справ С. Пет­люру, єдиного, хто розумів загрозу більшовицької навали, зняли з посади, а Микола Порш, який зайняв його місце і який ніколи раніше не займався військовими справами, не зміг дати жодної позитивної відповіді П. Скоропадському на його законні вимоги.

Закінчилось тим, що П. Скоропадський, не знайшовши порозуміння, пішов у відставку. Коман­дування Першим українським корпусом прийняв генерал Я. Гандзюк і розпускати його не збирався. Його частини впевнено утримували Шепе­тівку, Рівне, Здолбунів і роззброїли дивізію кінноти, що рухалася на чолі з більшовичкою Є. Бош на Київ через Жмеринку.

Взимку 1918 року війська Мурав­йова увійшли в Київ. Уряд України поспішно перебазувався до Жито­мира. Так поспішно, що розкидані навколо столиці українські війська нічого про це не знали.

Не знало і командування Першого Українського корпусу, штаб якого знаходився у Білій Церкві. Мовчання військового міністра М. Порша змусило генерала Я. Гандзюка виїхати до Києва для отримання подальших вказівок від Центральної Ради, бо треба було організувати оборону столиці.

Заметільного ранку 9 лютого, на жаль, без будь-якої охорони автомашина командувача виїхала до Києва. Крім командира корпусу, в салоні були начальник штабу генерал Я. Сафонов та керівник оперативного відділу полковник О. Гаєвський. Всі одягнені у повну форму з нагородами.

На під’їзді до столиці автомобіль оточили балтійські моряки. Їх привезли до резиденції М. Муравйова, котрий запропонував генералам та полковнику перейти на бік більшовиків. Усі троє рішуче відмовились. Розлючений Муравйов наказав їх розстріляти. Матроси забрали в генералів особисті речі і доставили до будівлі колишнього Олексіїв­ського військового інженерного училища (нині військовий ліцей ім. І. Богуна) на Печерську – одного з численних місць більшовицьких розстрілів. Там генерал Гандзюк звернувся до своїх товаришів: „Благати про пощаду принизливо для нас. Єдине побажання усім нам – помремо героями!“. Генерал попрощався з кожним, розцілувався: „Як командувач Українського корпусу виходжу на розстріл першим!“. Матроси наказали стати до них спиною, що обурило генерала Гандзюка: „Що? Совість не дозволяє вам дивитись нам у вічі!“.

Це були його останні слова. Після залпу всі троє впали, але легко поранений полковник Гаєвський, скориставшись сутінками, кинувся бігти до яру. Я. Гандзюк помер не відразу – пізніше на його тілі нарахували 12 багнетних ран – помираючого генерала матроси добивали по-звірячому.

О. Гаєвський після втечі якийсь час переховувався, а потім служив ще у війську.

Влітку 1918 року вже за гетьманства П. Скоропадського дружини страчених генералів саме з його допомогою розшукали тіла чоловіків у одній з братських могил. При активній участі П. Скоропад­ського, який добре знав Я. Гандзюка і Я. Софонова, обох було перепохоронено з військовими почестями на території Видубицького монастиря. Час стер надгробки і вже тепер могили за документами віднайшли історик київського некрополя Л. Процен­ко і 77-річна киянка А. Арсентьєва.

„Червоний терор“ сповна відчули на собі і родичі Я. Гандзюка. Його брата Сазона, звичайного селянина, розстріляли в 1922 році за вироком революційної трійки. Сім’ю вислали в Сибір.

Дружина генерала Віра з 10-річним сином Георгієм еміґрувала і померла в 1950 році в Німеччині. Молодший Гандзюк працював і вчився, з дипломами інженера та юриста і зі знанням семи мов виїхав до США. Згодом відкрив свій бізнес, став дуже шанованою людиною в штаті Каліфорнія, виховав п’ятьох синів, яким часто розказував про свого батька. Мріяв відвідати Україну. Помер у 1988 році.

На початку 1990-их до Києва приїжджали внуки генерала і за власні кошти збудували пам’ятник на його могилі.

Всі ці відомості з’явилися завдяки співробітникові СБУ в Києві Олегу Шевченку та завдяки публікаціям у пресі істориків Т. Пархомчук та Я. Тинченка.

Інформацію про розкиданий по світу рід зібрав нащадок Я. Гандзюка вінничанин Степан Ган­дзюк. Завдяки йому одна з сільських вулиць Багриновець носить ім’я генерала Гандзюка, а біля батьківського будинку встановлено меморіяльну дошку, на якій можна прочитати коротку бойову біографію славетного воїна. Ведеться мова про створення музею.

Скупі факти з архівів, спецхранів і спогадів сучасників змалювали людину легендарної долі. Ім’я Я. Гандзюка повинно залишитись у людській пам’яті.