Ні в нашій‚ ні в жодній іншій мові світу нема і‚ мабуть‚ ніколи не знайдеться слів‚ щоб ними можна було висловити безмежну і невимовну трагічність війни. Це – понад словами‚ це – невимірне, коли ноги сина чи доньки вже ніколи не ступлять на рідний поріг… Коли дівчина ніколи більше не побачить коханого… Коли діти ніколи більше не пригорнуться до батькових чи маминих грудей…
Час не лікує ці невгойні рани. Однак‚ це не означає‚ що їх не потрібно лікувати. І це не означає‚ що ліку нема. Але він тільки один-єдиний: щаслива Україна‚ квітуча українська земля‚ запанування в суспільстві віками чеканої правди і справедливости‚ щира родинна довіра між українцями‚ їхня набута у війні здатність „тягнути в один гуж“.
Ніхто з нас не сміє сказати‚ що це неможливе. Як доля людини великою мірою перебуває в її власних руках‚ так і доля народу в тяжкі історичні моменти багато в чому‚ як не в усьому‚ залежить від нього самого. Від його ясного усвідомлення‚ що з ним сталося. Від глибинної внутрішньої належности до рідної землі і свого роду. Від родової і національної пам’яті. Якщо одним словом – від любові до України.
Тяжко говорити про любов у часи‚ коли так багато з нас вбачає своє щастя винятково у матеріяльному добробуті. Коли багато тисяч впали в боях‚ а мільйони тим часом покинули країну. Хоч‚ знаємо‚ одні покинули‚ бо мусіли‚ бо їхні міста і села знищені‚ інші ж‚ з відносно спокійних областей‚ виїхали про всяк випадок. У кожному разі українців катастрофічно меншає. І все частіше в експертному дискурсі звучить страшний термін „депопуляція“‚ тобто постійне і все швидше зменшення чисельности населення. Лише за першу половину 2023 року з України додатково виїхав майже мільйон осіб.
Не варто тішити себе‚ що це відбувається у багатьох державах. Так‚ але в мирні часи уряди тих держав планово компенсують відтік своєї людности притоком іміґрантів з інших країн. Страшна війна в Україні може довести до стану‚ коли депопуляцію вже неможливо компенсувати іміґраційними програмами.
За оцінками Українського інституту майбутнього‚ станом на червень 2023 року постійне населення України становить 28.5 млн осіб. З них лише близько 12 млн – це економічно активні громадяни, решта – пенсіонери, діти, люди, які з різних причин не можуть або не хочуть працювати. Зайнятих в Україні сьогодні лише близько 9–9.3 млн осіб.
То нема виходу? Ні‚ він є, і не один. Перший – створити ідеальні умови для повернення додому мільйонів утікачів від війни. Другий – заохотити світову українську діяспору‚ котра вже півтори сотні літ не втрачає духовного зв’язку з землею предків. Треба спробувати цей духовний зв’язок пов’язати з практичним. В інавґураційні промові президент Володимир Зеленський звернувся до 65 мільйонів українців поза Україною повернутися на рідну землю. Наполягаємо на цій думці: якщо у висліді відповідних державних програм будуть створені усі найкращі умови‚ то мільйони певернуться.
На думку провідного українського експерта в галузі міґраційної політики Андрія Ревуцького‚ програми повернення українських міґрантів і діяспорян мають базуватися передусім на інвестиціях‚ на фінансах‚ на перспективах самореалізації‚ бо‚ мовляв‚ „розмова з українськими міґрантами і діяспорою – це на 90 відсотків про гроші та проєкти і лише на 10 відсотків – про патріотизм“. Чи так це насправді‚ не хочеться вірити‚ бо не міг же пан Гайдуцький опитати всіх 65 мільйонів. Тим часом тут годі й сперечатися: люди потребують людських умов.
Цей же фахівець каже: аби досягнути Внутрішнього валового продукту в 1 трильйон дол.‚ населення України має становити близько 55 млн осіб. Якщо таку ціль поставити на найближчі 10 років‚ то щороку Україні належить залучати з-за кордону 2.6 мільйона нових людей.
Це все – статистика‚ арифметика‚ сухий аналіз‚ холодний розрахунок: вигідно – невигідно. В людській природі‚ на щастя‚ є й глибші речі‚ глибші і вищі‚ вони можуть озватися‚ можуть зрушити світ до добра. І як не тепер‚ в часи визвольної війни‚ то коли?