КАНІВ, Черкаська область. – 24 липня виконувачкою обов’язків генерального директора Національного заповідника ім. Тараса Шевченка призначено поетесу та політичну діячку Валентину Коваленко. Генеральний директор заповідника в Каневі Мар’ян Піняк помер 21 липня внаслідок тяжкої хвороби.
В. Коваленко під час знайомства з колективом підкреслила, що для неї Тарасова Гора, як і для кожного справжнього українця, є святим місцем: „Я сповна розумію абсолютно нову для мене специфіку роботи Національного заповідника. З великою повагою ставлюся до всіх тих, хто роками працював і продовжує тут працювати. Обіцяю, що мої найщиріші наміри як літературознавця, як науковця, зрештою – як людини – будуть віддані на служіння Тарасові Шевченкові”.
„Протягом двох скликань Черкаської обласної ради і ось уже в третьому скликанні я завжди стояла стою і буду стояти на засадах захисту культури і освіти. Аби й надалі служити справі збереження культурних пам’яток, яка наразі перебуває у досить складній ситуації, я докладу всі мої знання, сили і бажання. Нас усіх тут зібрав Тарас Шевченко – цей духовний Еверест України, тому сподіваюся і розраховую у всіх моїх прагненнях на вашу щиру підтримку’’, – додала вона.
В. Коваленко 1964 року народження, родом зі Смілянщини. З 2004 року – доцент катедри української літератури та компаративістики в Черкаському національному університеті ім. Богдана Хмельницького, у 2010-2014 роках – голова Черкаської обласної організації Національної спілки письменників України, у 2014-2015 роках очолювала Черкаську обласну раду.
* * *
Про наміри В. Коваленко щодо оновлення заповідника і музею після „новацій” часу Віктора Януковича з нею мала розмову тележурналістка Галина Компанієць.
Національний заповідник ім. Тараса Шевченка відзначив 95-річчя. Вперше після 14 колишніх керівників цього об’єкта національного і навіть міжнародного всесвітнього значення його очолила жінка, яка свого часу вона була першою жінкою – головою обласної ради на Черкащині. Як Ви зреаґували на пропозицію призначення Вас директоркою Національного заповідника ім. Тараса Шевченка?
Пропозиція очолити цей поважний заповідник для мене була несподіваною: з одного боку я розуміла статусність і величезну відповідальність, з іншого – треба було з села з-під Черкас переселитися до Канева. Та, на моє здивування, рідні мене одразу підтримали. На початку був природній страх: як сприйме колектив, який зжився між собою, має свої традиції; колектив, який свіжо переживає болючу втрату свого директора Мар’яна Піняка. Я розуміла, що потрібен час, аби люди мене пізнали, відчули мої щирі наміри і бажання активізувати життя в заповіднику, долучитися до вирішення нагальних проблем. Потужним стимулом, вірою у мої сили і досвід стала підтримка друзів, науково-творчої інтеліґенції Черкащини і України.
Які плюси і мінуси життя Шевченківського заповідника Ви побачили за цей час?
Для мене Тарасова гора – це міцний духовний прикорень, що тримає українство як „сім’ю вольну, нову” у міцному гурті. Тож берегиням і охоронцям, що стояли і стоять на сторожі нашої національної Святині, велика подячність. Відтак, я б не бралася категорично оцінювати рівень життєдіяльности заповідника, який 20 серпня відзначив своє 95-ліття.
Дуже важливо музей Тараса Шевченка наповнити українським народним духом Генія, наблизити максимально до того проєкту, який свого часу створив архітектор і художник, один із засновників Української академії мистецтв Василь Кричевський. Він бачив Шевченкову ментальність через українські орнаменти, українську символіку.
Та за часів Януковича відбулася радикальна перебудова заповідника, і Лариса Скорик (архітекторка, професорка, член-кореспондент Академії мистецтв України, заступниця голови Українського товариства охорони пам’ятників історії та культури) замахнулася на те народне у музеї Шевченка – з тих пір повіяло на відвідувачів суворістю і холодом. І зараз часто люди, коли приходять, кажуть: „Не вистачає Тарасового духу”.
Нині заповітна мрія нашого колективу – аби і зовні музей було розписано так, як було запроєктовано самим Кричевським.
Треба думати і над зміною експозиції, адже фонди музею – багатющі. То ж багато речей, які десятками років зберігаються у фондах без активного вжитку, треба експонувати, надаючи відвідувачам нову інформацію.
Була і триває серйозна боротьба проти забудови набережної („Тарасових обріїв”), скажімо, аґрарною компанією „Нібулон” чи Канівською гідроелектростанцією. Я сама як депутатка обласної ради трьох поспіль скликань підтримувала канівську громаду зверненнями до столичної влади – аби не допустити будівництва, яке знищить ці унікальні природні ландшафти, краєвиди канівських гір, забруднить повітря. Саме ж цією красою колись надихався Тарас Шевченко, пливучи Дніпром із Переяслава і мріючи тут спинитися на життєвий постій!
Наступний важливий момент: треба залучати молодь до музеїв, до пізнання Шевченка вглиб, зокрема через ті речі, які тут зберігаються. Знання ж найкраще засвоюються через емоцію. То ж, скажімо, китайка, якою він був покритий, чи ключ від домовини, чи останній запис у книзі вражень останнього кохання Кобзаря Ликері Полусмак, неодмінно викличуть душевні зрушення, залишаться назавжди у пам’ятку.
Валентина Коваленко дарує Володимирові Зеленському книгу Зінаїди Тарахан-Берези „Святиня”.
У музеї Шевченка набувають популярности літературно-мистецькі гостини, проєкти типу „Я бачу музику”, еко-лекції серед природи. Ось Микола Томенко нещодавно зі своєю командою зробили довгі столи і лави, поставили їх недалеко біля Тарасової світлиці. Діти із задоволенням беруть лекції, одночасно споглядаючи Тарасову гору, світлицю, музей, канівські гори. Мріємо долучити благодійників та створити на території нижнього парку під Тарасовою горою – з проєкцією на Дніпро – лазерне видовище за творами поета і художника.
Є величезний фронт роботи зі збереження – через оцифрування – фондів музею Шевченка, Канівського історичного музею та Музею прикладного мистецтва. Ми тільки починаємо робити це на прикладі книги вражень.
Як літературознавець спостерегла, що науковий аспект роботи в заповіднику украй необхідно піднімати на посутньо якісний рівень. То ж буквально днями з моєї ініціятиви було створено вчену раду Шевченківського національного заповідника та проголосовано її склад, куди ми залучили провідного шевченкознавця, проф. Василя Пахаренка, директора Центру Шевченкознавчих досліджень, проф. Володимира Поліщука, відомого літературознавця з Інституту літератури Сергія Гальченка.
Діяльність заповідника мало представлена в інформаційному просторі Черкащини і України. Тішуся тим, що буквально за місяць, в рамках 95-річчя заповідника, відновила разом із колеґами випуск газети „Чернеча гора”, яка востаннє виходила у світ ще 2012 року. Активізували і фейсбук-сторінку „Тарасова гора”, працюємо над її оновленням.
Непочатий край роботи над реставрацією пам’яток. Адже заповідник – не тільки Тарасова Гора, безпосередньо могила і меморіяльний комплекс. Сюди входять і музей Т. Шевченка, і Тарасова світлиця (хата Івана Ядловського, який півстоліття був оберігачем цього святого місця), і музей народного прикладного мистецтва (давнє приміщення Базиліанського училища). До складу заповідника входить Канівський історичний музей (будинок 1898 року, де були колись єврейські торгові ряди), який зараз у катастрофічному стані.
Маємо намір розробити дорожню карту і комплекс заходів щодо оголошення Симиренківських садиб – Платонів Хутір, Хропалів Хутір, Яхненків Хутір – пам’ятками історії та природи з подальшим підпорядкуванням їх Шевченківському національному заповіднику, а потім – уведенням в туристичні шевченківські маршрути.
А де збираєтеся брати фонди на здійснення цих плянів?
Треба стукати в усі двері. Добре, що за короткий час мого перебування на цій посаді ми з колективом мали нагоду зустрітися з Президентом України Володимиром Зеленським та Міністром культури Олександром Ткаченком і передати листи з проханням допомогти у вирішенні вище означених проблем.
Шевченкова гора – це історія нашого краю і країни, кожної людини.
Це історія душі жертовного Олекси Гірника, який спалив себе саме тут, протестуючи проти комуністичного режиму. Це історія Василя Симоненка з Аллою Горською, які ходили на Тарасову гору почерпнути сили для душі. Історія гнаного з України комуністичним режимом геніяльного поета Тодося Осьмачки, який босоніж міряв Тарасову гору, не розлучаючись із улюбленим портретом молодого Шевченка. Це історія душі дослідниці Зінаїди Тарахан-Берези, яка і народилася поблизу Чернечої гори, і написала ряд книг про історію створення цього місця і заповідника. А її книга „Святиня” стала своєрідним символом надхненної праці.
Зрештою, це історія багатьох людей, які сходили або йдуть до Тараса Шевченка, залишаючи часточку своєї душі.
І мій час настав: послужити Шевченкові і далі продовжити боротьбу за українську Україну.