Напевне найбільша постать нашої нації – це Тарас Шевченко, і мабуть єдиний, якого ми вшановуємо щорічно від наймолодших до найстарших, від першокурсників до людей старшого віку у кожному українському домі з вишитим рушником.
Але ми, представляючи його як генія, пророка, дещо забули, що він був людиною.
Шевченківська хвиля впливу на майбутні покоління почалась з хвилиною його передчасної смерти. Його „Заповіт“ став поштовхом до народного зриву, масового перепоховання з Петербурга в Україну через два з половиною місяців після смерти серед степу широкого, на Вкраїні милій, щоб лани широкополі і Дніпро і кручі було видно, було чути, як реве ревучий.
Так і зробили. Поховали на Чернечій горі у Каневі, де згори поет і досі дивиться на Дніпро. Через 30 років на його могилі постало Братство Тарасівців, перше політичне підпільне об’єднання, що ставило за мету самостійність України, до якого належав визначний самостійник Михайло Міхновський.
Братство царська влада знищила, але ідея самостійности та політичного руху перекинулась на різні українські політичні середовища і рухи, що згодом привели до визвольних змагань 22 січня 1918 року. Так, усе почалося від Шевченка.
Сучасна історія України від 1861 року по сьогоднішній день виповнена і надхненна духом Шевченка. Всі інші ідеологи обосновувалися на Шевченкові.
Одначе дозвольте представити Шевченка як людину, з людськими пристрастями, слабостями, які не тільки не зменшують його велич, а й роблять з нього доступним і зрозумілим не тільки для нас, але для попередніх і майбутніх поколінь наших земляків.
Українець з великої букви, Євген Сверстюк, переслідуваний московською радянською владою, Тараса Шевченка окреслив так:
„Шевченка поезія проста – і в Шевченка немає нічого простого… Шевченко національний у всіх виявах — і Шевченко скрізь ставить проблеми загальнолюдські“.
Провідний ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов окреслив людські й національної почування людини Т. Шевченка:
„Любив він, безперечно, пишну природу України; це ж був „рай та й годі“. Наче сам Бог витав над тим раєм. Але від нього відвертав очі поет, глянути не хотів, бо пекло розвели люди в тім раю, бо стільки гаддя у той рай напустили. Осоружна і гидка стає тоді краса його країни, як урода зганьбленої красуні“.
Не можна любити Україну і не любити її народ. Тому любив Шевченко народ свій, його славу, козацьку славу. Про це писав Донцов у питомий собі спосіб: „Тих, що кували кайдани, проклинав. Тих, що їх несли покірно, жалів. Тих, що їх рвали – любив“.
Не зовсім так! Шевченко жалів і любив також незрячих гречкосіїв, закликав обняти найменшого брата, йому було жаль їх, він як людина відчував жаль і біль і через ту біль він відчував гнів до тих, котрі завдали цей біль, до ляхів, до москалів і до перевертнів.
Шевченка людська пристрасть – гнів, про що в окресленні ненависті дуже широко писав і Донцов, була природною, побудованою на болю та віддзеркалювали християнське почуття на підставі любови до України і її народу. У Шевченка ключовими були любов, жаль, біль і гнів.
В основному, писав Шевченко про два народи, до яких він чув жаль і тому гнів: про ляхів, до яких Шевченко ставився з глибоким протистоянням за їхнє знущання над нашим народом. Одначе найсильніший гнів він залишив москалям, ніколи не називаючи їх росіянами. Він лаяв великого гетьмана, який поборов ляхів, але віддав Україну москалям.
Напевно, найбільш промовисте про Шевченка це його актуальність. Писав він 200 років тому, але не менш, а, на жаль, може і більш актуальний він сьогодні, ніж тоді. Тут зокрема його відмінність гніву від ляхів до москалів. Ляхи були ворогами, але сьогодні є тільки москалі, ще лютіші. У своєму „Заповіті“ писав він:
Поховайте, та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим, тихим словом.
Ось і ми це робимо сьогодні напередодні річниць народження і смерти Тараса Шевченка.