Дитячі страждання – найбільш болючі для політиків, котрі мають щире серце. І в цьому можна переконатися з поведінки 42-го президента США Біла Клінтона, котрий досить скромно висловив свою підтримку Україні з початку злочинного вторгнення москви на нашу землю. У березні 2022 року він спільно зі своїм наступником – Джорджем Бушем-молодшим, з синіми та жовтими стрічками на лацканах піджаків, поклали букети соняхів біля греко-католицької церкви Святих Володимира та Ольги в Чикаґо. Тоді ж Клінтон написав у своєму Twitter: „Америка єдина з народом України в його боротьбі за свободу та проти гноблення“.
А далі особливо вражаючих заяв від Біла Клінтона ми не чули. Тільки зовсім недавно поширено інтерв’ю з ним ірляндських журналістів, де він відверто й привселюдно кається: „Я відчуваю особисту причетність, тому що я змусив їх (тобто, українців. – В. С.) погодитися на відмову від ядерної зброї. І ніхто з них не вірить, що Росія пішла б на це (тобто, на аґресію. – В. С.), якби Україна все ще мала свою зброю“.
Колишній президент США тепер згадує про те, як українці „боялися віддати її (ядерну зброю. – В. С.), бо думали, що це єдине, що захищало їх від експансіоністської Росії. Путін, коли побачив нагоду, порушив угоду і спочатку захопив Крим. І я через це почуваюсь жахливо, тому що Україна є дуже важливою країною“.
Тяжко сказати, що було переломним для Б. Клінтона в усвідомленні своєї стратегічної помилки. Цілком ймовірно, що до нього дійшла інформація з газет нашої діяспори про українського хлопчика, котрий в перші дні широкомаштабної московської аґресії в лютому 2022 року самотужки, обливаючись гарячими слізьми, переходив без батьків український кордон на Захід, рятуючись від вибухів російських ракет.
Принаймні, колишній американський президент визнає свої помилки, розкаюється за власні неправедні дії щодо великої европейської нації, яка внесла значний вклад у розвиток і його рідної країни. Хоч можна й подивуватися з того, що він і досі думає, що на місці першого президента Російської Федерації Бориса Єльцина його наступник „не підтримав би аналог Будапештського меморандуму – документу, який передбачав „безпекові запевнення“ для Києва в обмін на відмову від ядерної зброї”.
Та ще й як підтримав би! Аби пошвидше приспати пильність наївних малоросів, котрі на той час так і не зробили жодних висновків зі „справедливого“ поділу Чорноморського флоту, спільного радянського майна за кордоном, Алмазного фонду й золотовалютних запасів, теперішній господар московського кремля дав би ще більші „безпекові запевнення“.
Адже це ж саме він і його оточення переконували весь світ напередодні широкомаштабного збройного вторгнення до „найближчих братів“, що українцям, як нібито єдиному з росіянами народу, ніяка небезпека не загрожує. І тихенько гострили свої пазурі…
Їх вони гострили не тільки тоді, коли Єльцин ставив свій підпис під Будапештським меморандумом у грудні 1994 року, а й тоді, коли цей „великий“ демократ доручав своєму секретареві Павлові Вощанову через два дні після проголошення незалежности“ України застерегти нас від втілення в життя споконвічного прагнення волі. А коли амбіційна Україна не почула натяків дрібного московського чиновника, то на третій день заговорила вже важка артилерія Кремля: до Києва прилетіли один з найбільших російських „демократів“ Анатолій Собчак і віце-президент РФ Олександер Руцькой. Ультиматум ґорбачовсько-єльцинського кремля зводився до одного: якщо Україна вийде з СРСР, то в нас заберуть Крим і Донбас.
Тоді президентом США був Буш-старший, котрий усіляко запобігав перед москвою. Відтак цю ганебну спадщину він передав своєму наступникові Біллу Клінтону, який щиро радів підписаним ним „безпековим запевненням“ для Києва в обмін на відмову від ядерної зброї. Як тепер буде добре, що не доведеться мати окремо серйозних справ з Києвом, бо ж ядерні боєголовки заберуть в України й передадуть росії!
Щоправда, Б. Клінтон не розумів, що та примножить свій військовий потенціял не тільки за рахунок бойового плутонію й ракетоносців з України, а й сліпої віри Заходу в нібито добру волю Москви. Ніхто ні за океаном, ні в европейських столицях не хотів сприймати незаперечну істину: для москви споконвіків запевняти – це значить не дотримуватися слова. Як і не розуміли там, що радісні посмішки під час підписання безпекового папірця в угорській столиці можуть колись змінитися горем і слізьми не тільки для України, але й для Европи й усього світу.
Якби це тоді усвідомили, то зовсім по-іншому говорили б на Букарештському саміті НАТО в 2008 році, де вирішувалося питання про надання Україні ПДЧ. Там президент США Джордж Буш-молодший спочатку намагався досягти позитивного результату в особистих переговорах з канцлером Німеччини Анґелою Меркель.
Однак це нічого не дало, бо раптом до неґативної позиції Німеччини й Франції приєдналися Бельгія, Нідерланди, Люксембурґ, Італія, Іспанія, Угорщина, які, „заперечуючи вплив Росії, посилались на відсутність підтримки евроатлантичної інтеґрації всередині України“.
Однак‚ вважається, що саме Анґела Меркель стала на заваді своєчасного вступу України до НАТО. Вона, до речі, тоді не знайшла часу, аби навіть переговорити з цього приводу з президентом України Віктором Ющенком, роздратовано кинувши йому в кулуарах російською: „Не маю часу для Вас“.
Вона й досі ніякої вини за собою не відчуває. Ні за Букарешт 2008 року, ні за знову ж таки, як і там, „спільні німецько-французькі зусилля“ навколо Мінських угод, що не принесли миру в Україну. Ні за наполегливе просування монопольного постачання російського газу в Европу, що могло обернутися в недалекому майбутньому її повною не тільки економічною, а й політичною залежністю від москви.
Не відгукнулася вона і на запрошення президента України Володимира Зеленського відвідати разом з тодішнім президентом Франції Ніколя Саркозі Бучу і „…побачити, до чого за 14 років призвела політика поступок Росії. Побачити на власні очі закатованих українців і українок. Хочу, щоб мене зрозуміли правильно: ми не звинувачуємо Захід, нікого, окрім конкретних російських військових, які скоїли це проти наших людей, і тих, хто віддав їм накази. Але ми маємо право говорити про нерішучість, про те, яким був шлях до такої Бучі, такого Гостомеля, Харкова, Маріюполя…“
Хоч багато її соратників з нинішньої німецької влади це зробили, зокрема, Олаф Шольц, Франк-Вальтер Штайнмайєр. І саме там вони почали прозрівати.
Якщо ж Анґелі Меркель важко з огляду на її вік вибратися в таку далеку сьогодні з Німеччини до Бучі дорогу, хай подивиться кінохроніку про того заплаканого українського хлопчика, який колись про неї згадає. І якщо він, уже дорослий, дізнається, що його гарячі дитячі сльози лютого 2022 року розтопили холодне серце німецького політика, він буде гордий, що завдяки цьому він підтримав Україну в її боротьбі і за його щасливе майбутнє.
Володимир Сергійчук – завідувач катедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор.