Як стало відомо, ще в січні 2021 року всім керівникам обласних адміністрацій та міським головам обласних центрів наказали до 30-річчя відновлення незалежности України встановити 70-метрові щогли з синьо-жовтим прапором.
Всі українські туристи, що бодай раз відвідали Туреччину, помітили особливий – прапорний вияв місцевого патріотизму. В кожному місті, містечку турки обирають найвищий пагорб, встановлюють на ньому найбільшу щоглу з національним прапором Туреччини. В Україні вирішили скопіювати не турецьку якість доріг, комфорт в курортних зонах, високі екологічні стандарти, забезпечення обороноздатности, низькі ціни на продукти харчування власного виробництва, розвинуту транспортну мережу, а „театральну велич“.
Звісно, Миколаїв бачив український прапор й раніше, в 1917-1919 роках. Рухівці в березні 1989 року привезли до Миколаєва перші синьо-жовтні прапори. Називаю тих прапороносців, кого вже немає з нами: Анатолій Могилевич, Володимир Кіпер, Сергій Вдовиця, ветерани ОУН і УПА Петро Саранчук та Микола Тотосько, Василь Сліпець, поети Валерій Бойченко, Дмитро Кремінь, Іван Царинний, ветерани ОУН Іван Максим’юк та Федір Грозов, Євген Вакула, Володимир Обаранчук, Сергій Жук.
Через мізерний розмір пенсії змушені й надалі працювати ветерани: лікарі Ігор Грасевич (перший голова Миколаївської Крайової організації НРУ), Ігор Гаврилишин, інженери Раїса Шпак, Валентина Кучеренко, Тамара Кіпер, Володимир Крупка, фермери Володимир Кацан, Олекса Мот, тренер Олег Гіляка та інші.
Сподіваюсь, у місцевої влади цього разу знайдеться сотня бюджетних гривень (це ж не 14 мільйонів на встановлення нової щогли з прапором) для закупівлі бодай паперових грамот для ще живих ветеранів, яких, на відміну від попередніх щорічних святкувань Дня незалежности, нарешті запросять до святкової зали. Про якусь грошову допомогу вище згаданим достойникам навіть не мрію. В цих питаннях нашій владі до керівників Львова, Івано-Франківська, Тернополя чи Рівного ще дуже далеко. Ми краще будемо прапорами мірятись: у кого більший.
Миколаїв