У сучасному суспільному житті України сталося щось небувале: новопризначений міністер освіти і науки Оксен Лісовий звернувся до широкої громадськости з проханням бути послідовними насамперед у „розслідуванні і покаранні всієї вертикалі злочинців – своїх і закордонних, живих і давно померлих. Без найменшої льояльности. Без термінів давности. Без оглядки на те, ким є зараз їхні нащадки“.
Це вкрай актульно нині, коли Україна кривавиться у важкій боротьбі з одвічним ворогом, котрий і досі використовує свою п’яту колону для знищення не тільки нашої державности, а й усіх нас‚ „до останнього хохла“ – саме з таким гаслом московські карателі тримали в облозі занесені на „чорну дошку“ українські села під час Голодомору-геноциду 1932–1933 років.
А ще міністер освіти наголошує, що нам „важливо формувати у молодого громадянина історичну пам’ять на емоційному рівні“, бо не відчуваючи емоційного зв’язку з попередніми поколіннями, не розділяючи болю трагедій і тріюмфу перемог попередніх поколінь – нацією не станеш“.
Ледве чи в когось виникнуть заперечення щодо того‚ що міністер наголошує на ретельному ставленні до наукових досліджень проблематики геноцидів: „Не допускати поспішности, маніпуляцій, спотворень. Дотримуватись найвищих стандартів наукової дискусії і дуже зважено оприлюднювати результати досліджень“.
Відгуки на це звернення Оксена Лісового в соціяльних мережах в абсолютній більшості – позитивні. З-посеред невеликої кількости до деякої міри насторожених (бо ж не раз уже обпеклися сподіваннями!) лише кілька виділяються упередженням до перших кроків нового міністра. Зокрема це допис кандидатки історичних наук, дослідниці гендерної проблематики й сексуального насильства під час збройних конфліктів Марти Гавришко з Інституту українознавства НАН України у Львові. Їй не сподобалося те, що міністер Оксен Лісовий 31 березня взяв участь у Національному круглому столі „Геноцид української нації: збройна аґресія Росії проти України“. Бо‚ бачите, співорганізатором його виступила Національна асоціяція дослідників Голодомору-геноциду українців, „котра просуває антинаукову, – як вважає ця пані, – цифру про 10.5 млн вбитих під час Голодомору 1932-1933 років“.
А чому‚ власне кажучи‚ міністер не повинен був відвідувати цей науковий захід у Національній Академії правових наук України, де, крім вчених, виступали також голова Верховної Ради України Руслан Стефанчук, перший заступник секретаря Ради національної безпеки й оборони генерал Руслан Хомчак, міністер юстиції Денис Малюська, голова Комітету Верховної Ради з питань правоохоронної діяльности Сергій Іонушас, лавреатка Нобелівської нагороди миру Олександра Матвійчук?
Саме тут міністер міг безпосередньо, а не з підготовлених апаратом відомства довідок, почути думки таких поважних учених, як Наталія Кузнецова, Володимир Василенко, Ярослав Калакура, Михайло Костицький, Павло Гриценко та інших. У тому числі й на емоційному рівні, про важливість якого наголошує у своєму зверненні Оксен Лісовий.
Що ж стосується „просування антинаукової цифри про 10.5 млн вбитих під час Голодомору 1932-1933 років“, то цим „займався“ саме автор даних рядків. І „просування“ полягало в тому, що присутнім було показано копії документів з архівів щодо наявности дітей в Україні перед Голодомором, розрахунки Держплану УСРР про їх можливу кількість у 1937 році, відтак пролонґацію згідно з нормами природних втрат до 1939-го, зрештою, і скільки їх залишилося на основі первинних ориґінальних документів. Так от, від немовлят до 14-річного віку в Україні тоді не дорахувалися 4 мільйони 168 тисяч дітей.
Враховуючи це, незаанґажовані фахівці вирахували ту цифру, проти якої так протестує М. Гавришко, – 10,500 тисяч жертв: 9,108 тисяч 500 в УСРР і 1,391 тисяча 500 – на Північному Кавказі. І це відповідає повідомленням німецьких дипломатів з УСРР у 1933 році: від 7 до 10 мільйонів. І це все ретельно перевірила слідча група СБУ в ході досудового розслідування відповідно до доручення Генеральної прокуратури України ще від 7 вересня 2009 року.
Як не фахівець з проблем гендерної політики і сексуальної моралі я не беруся судити про науковий рівень творчого доробку М. Гавришко, котрий є своєрідним звітом за одержані нею 15 закордонних ґрантів. Останні два, до речі, стосуються і дослідження Голокосту євреїв під час Другої світової війни. Але я не знаю її праць з тематики Голодомору-геноциду 1932–1933 років, зокрема щодо підрахунку втрат.
Перш, ніж поставити свій підпис під зобов’язанням говорити правду і тільки правду слідчому з особливо важливих справ СБУ, я об’їхав усі обласні архіви, де можна ще віднайти первинні документальні свідчення про цю трагедію українства.
А М. Гавришко, яка звинувачує мене й моїх колеґ з Національної асоціяції дослідників Голодомору-геноциду українців, перегортала шкільні журнали, в яких у вересні 1932 року записано 38 школярів, у травні 1933 – 22, а з 1 вересня їх стане лише 20? Вона читала доповідні сільських учителів, які, не побачивши 1 вересня 1933 року очікуваних першокласників, пішли до їхніх родин поцікавитися причиною неявки до школи, після чого проти прізвищ відсутніх масово з’являлися примітки: „Помер 33-го“?
Чи вона знайомилася з протоколами спеціяльних комісій обласних відділів народної освіти влітку 1933-го, які ухвалювали рішення про масове закриття не тільки окремих класів, а й сільських шкіл, оскільки через величезний мор дітей там не було можливости розпочинати новий навчальний рік?
А може вона, за моїм прикладом, відвідала архіви на Кубані й Нижньому Подонні, де зберігаються документи про геноцид українців Північнокавказького краю? З них якраз можна довідатися про те, як морили голодом нащадків славних запорожців. А кого не зломили голодом, тих цілими козацькими станицями засилали в люті холоди до далекого Сибіру й Казахстану, де викидали в снігові замети недозамерзлих у дорозі. Водночас намагалися відбити їм історичну пам’ять, змінюючи українські назви колишніх куренів Війська Запорозького на Кубані на більшовицький лад: Полтавську станицю – на Красноармєйську, Уманську – на Лєнінградську, Поповичівську – на Кагановицьку…
Знаю, що затяті прихильники дозволеної ще 1989 року Москвою цифри втрат для України в 3.5 мільйона осіб будуть порівнювати смертність в українському селі й у Республіці німців Поволжя. Мовляв, там вона ще вища, ніж у нас була, що, мовляв, доведено американським ученим Олегом Воловиною, котрому, очевидно, дали доступ до російських архівів. Однак‚ є маленьке уточнення: більшість населення цього реґіону становили не німці, а українці. Навіть столиця тодішньої німецької автономії в Поволжі місто Енґельс – це перейменована українська слобода Покровська.
Тож тамтешні втрати українців також необхідно додати до загальнонаціональних, тобто до 10.5 мільйона осіб. Як і жертви геноциду українців у Казахстані, де їх кількість у 1926 році у 860 тисяч зменшилася в 1937 на 200 тисяч осіб, не враховуючи народжених за ці 11 років і десятки тисяч депортованих з УСРР, а також таких реґіонів нашого етнічного розселення, як Центрально-Чорноземна область, Середньоволзький та Нижньоволзький краї і вже згаданий Північнокавказький.
Як це відбувалося‚ я міг бачити з документів „особливої теки“ бюра Казахстанського крайкому ВКП (б), з якою знайомився в архіві президента Казахстану в Алмати, а також з матеріялів комендатур радянських каральних органів, де наші співвітчизники з усіх названих теренів підписувалися, як правило, однозначно: українець. Підписів М. Гавришко про ознайомлення з цими архівними справами там не зафіксовано.
Я теж за виважену академічну дискусію. Але чому тоді мій виступ на організованій Українським науково-дослідним та освітнім центром на чолі з Людмилою Гриневич науковій конференції досі не надруковано в обіцяному збірнику матеріялів? Ось уже п’ять років минає від присвяченого 85-им роковинам Голодомору-геноциду Форуму в Києві, а збірника матеріялів Український інститут національної пам’яті також не надрукував, хоч гроші в кошторис закладалися.
Чому? Може тому, що в моєму виступі послідовно викладається методика підрахунку втрат від Голодомору-геноциду з посиланням на конкретні архівні документи? Але ж очільник цієї інституції Антон Дробович ще в листопаді 2021 року погодився з тим, що моя методика щодо підрахунку мінімальної кількости жертв у 7 мільйонів цілком логічна, і він з нею погоджується.
Далі: прихильникам дозволеної Москвою цифри втрат у 3.5 мільйона (або ж у 3.8 – 3.9 млн) „Український історичний журнал“ дозволяє на своїх сторінках критикувати мої арґументи, але моя відповідь ось уже три роки не друкується. То де ж тут наукова дискусія?
Згаданий протест М. Гавришко щодо „просування ненаукової цифри втрат“ змусив звернути увагу й ще на одну важливу деталь: ця історикиня поряд з виконанням обов’язків молодшої наукової співробітниці Інституту українознавства НАН України в 2013–2015 роках була відповідальною редакторкою наукового збірника „Український визвольний рух“ і кураторкою академічних проєктів Центру досліджень визвольного руху, а в 2017–2018 – старшою науковою співробітницею Меморіяльного музею тоталітарних режимів „Територія терору“.
Чому про це доводиться говорити? Тому, що коли в грудні 2021 року професор Станіслав Кульчицький (той, котрий у жовтні 1988 року протестував проти діяльности Міжнародної комісії юристів – вона тоді в Ню-Йорку в судовому засіданні розглядала злочин Голодомору-геноциду), ініціював збір підписів проти історико-криміналістичної експертизи щодо втрат у 1932– 1933 роках у 10.5 мільйона жертв, то серед перших його підтримали у Львові представники згаданих нібито ж патріотичних інституцій.
Була тоді серед підписантів і М. Гавришко, яка тепер повчає міністра освіти і науки України, на які заходи він повинен ходити.
Чи це не якесь перевтілення галицького П’ємонту, звідки Наддніпрянщина завжди чекала нових змін?
Будемо сподіватися, що вже не повториться історія з посланням православних Львова до московського царя від 1592 року, в якому вони не лише дякували за гроші на ремонт даху своєї церкви, а й нарекли його володарем всієї Русі. Тим паче, що в столиці Галичини вже припинила діяльність остання церква московського патріярхату.
І насамкінець. Очевидно, що в родині М. Гавришко з Миколаєва Львівської области не було втрат від Голодомору-геноциду 1932-1933 років. А в обох моїх (батька і матері) на історичній Київщині не дорахувалися по троє рідних.
Давно вже покійний батько не встиг розповісти нам про трьох Сергійчуків з Кривошиїнців нинішнього Білоцерківського району Київської области – ким вони мені доводяться покищо не вдалося вияснити. Тому вважаю за свій обов’язок встановлювати імена всіх не названих жертв в Україні й поза її межами. Незважаючи на те, що М. Гавришко іменує мене фальсифікатором за це „просування“ – нехай!
Історія все розставить на свої місця.
Володимир Сергійчук – завідувач катедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор.