Того політолога чи футуролога‚ котрий охоче поділиться з вами думками і прогнозами про майбутнє‚ завжди варто запитати‚ що він може сказати про минуле. Бо про минуле – про наші кровні роди‚ про пра-пра-пра – ми‚ самою своєю людськістю‚ зобов’язані знати якомога більше і глибше. Чому мудрі японці минуле й розміщують не за собою‚ як от ми‚ а перед собою – бо воно вже відкрите для огляду‚ для осягнення‚ а майбутнє ще десь позаду‚ за нашими спинами‚ воно вилонюється‚ розмотується з того‚ що ми пережили вчора і сьогодні‚ що вже перед нашими очима.
Втім‚ час – велика Божа загадка. Наприклад‚ добре відомо‚ що старозавітні ізраїльські пророки цілком виразно бачили картини з майбутнього. Що це може означати‚ як не те‚ що воно‚ те майбутнє‚ вже є? Інакше хіба його можна було б побачити?
Саме це у своїй „Сповіді“ говорить Августин Блаженний:
„…Хто б наважився сказати мені‚ що нема трох часів (ми ж вивчали це ще дітьми‚ і самі навчили дітей‚ що є минулий‚ теперішній і майбутній час)‚ а лише теперішній‚ оскільки ті два не існують? А може‚ слід було б сказати‚ що й вони також існують, але теперішній виходить з якоїсь‚ невідомої якої‚ потайної криївки‚ коли з майбутнього стає теперішнім‚ і що минулий час ховається у якийсь так само потаємний закуток‚ коли з теперішнього стає минулим? Бо де ж бачили майбутнє ті‚ що провістили його‚ якщо майбутній час ще не існує? Бо ж не можна бачити того‚ що не існує. А й слова тих‚ що оповідають про минуле‚ не були б правдиві‚ якщо б вони не бачили минулого у своїй уяві. Якщо б минуле було нічим‚ то не можна було б його бачити. Отже‚ прийдешність і минувшина напевно існують“.
Якщо ці слова комусь здадуться чимось „ненауковим“‚ то нехай поцікавиться біографією Миколи Козирєва‚ астрофізика зі світовим ім’ям‚ багаторічного в’язня сталінських тюрем і автора геніяльних експериментів‚ котрі доводять‚ саме в суворих межах наукової методології‚ що минуле‚ теперішнє і майбутнє відбуваються водночас. Ось як поетично проникливо звучить його наука: „В космосі існують дві сили‚ спрямовані проти ходу ентропії – зорі і люди“.
Космічно таємничий час містить у собі й земну‚ чисто людську таємницю – творче надхнення. Зорі і люди… Мабуть‚ зорі з неба бачать надхненних людей подібними до себе – незгасними пульсуючими промінчиками. Містики й поети лише це й роблять‚ що в’яжуть землю з небом і час – з вічністю. Майстер Екхарт: „Душа створена таким чином‚ мовби вона перебуває в точці‚ що лежить між часом і вічністю‚ дотикаючись до них. Вищими силами вона торкається вічности‚ нижчими силами – часу“.
Томас С. Еліот:
Час минулий і час майбутній‚
Що могло бути і що було‚
Має один кінець‚ теперішній завше…
Час – це щось єдине‚ єдиним далося і єдиним забереться. Каже апостол Іван у своєму таємничому „Об’явленні“ про мить розкриття Шостої печаті: „Янгол‚ що я бачив його‚ як стояв він на морі й землі‚ здійняв до неба правицю свою та й поклявся Живучим на вічні віки… що вже часу не буде“.
Але є й дуже близький‚ дуже зрозумілий кожній людині на землі образ позачасової єдности: родина. Три покоління під одним дахом‚ три часи‚ три життєві обрії‚ три чаші одна в одну переливають взаємну любов і життєвий досвід.
Це особливо помітно в таких осілих‚ глибоко відданих Матері-Землі народів‚ як наш‚ український. Саме ця первісна‚ органічна закоріненість‚ живе відчуття вічности через річний кругообіг селянських робіт‚ прадавнє народне опоетизування природи‚ душевний духовний зв’язок з нею й спонукала Юрія Липу вжити щодо українців визначення – раса. Тобто‚ цим підкреслено‚ що народ є витвором не лише історії‚ але й землі‚ клімату‚ конкретного підсоння.
А проте й реальна праісторія праукраїнства мусила у своїх первісних джерелах містити незмірно високу людську якість‚ котра заклала у генетичний фонд народу незнищенну потребу правди‚ справедливости і свободи. Ця наша праісторія зберігається в колі вічности разом з історією і завтрашнім днем‚ тому й вічними‚ вічно актуальними в цьому колі перебувають наші національні цінності.
Юрій Липа‚ „Призначення України“: „…Одність історії України – це підстава, хліб насущний тих, що живуть нині. Все, що було досі на Україні, все є близьким сучасним українцям. Бо ж і нині, і вчора – це ж одно, це характер раси й його прояви. Це одність акції української раси. Все, що було, все є недалеке від сучасности, і в житті окремої людини, і в житті раси.
Не берім справи цивілізаційних догідностей як чогось важливого. Душа раси не змінилася. Пізнавати свою історію – це просто пізнавати всі сили своєї раси. Раса з погляду історика – це ж передусім сума здібностей і відчувань українців у віках. Всі можливі засоби українського життя, що досі дала українська раса, треба зберегти.
Були доби, коли розвивалася та чи інша прикмета українського характеру і зв’язані нею групи українців, але завжди то був той самий, що й нині, український характер.
Українська історія – це не те, що перейшло, що проминуло, це така ж сучасність і така ж майбутність, як те, що ми poбимо нині…“.
Московська імперія‚ це хиже зборисько номад‚ своєю безсенсовною експансивністю за майже чотириста літ злочинного визискування України розірвала нашу національну пам’ять‚ засмітила‚ замулила джерела‚ звідки походить універсальне надчасове триєдине українське світобачення і світовідчування. Минуле потемніло і відступило‚ мовби й не було його. Не обтяжена моральним обов’язком знати і шанувати давнину‚ мисляча‚ сказати б – легкомисляча‚ українська верства вхопилася за ідеї „проґресу“. В цей спосіб‚ каже Ю. Липа‚ затратилася „духовна великість України і її цінність для світу“.
А все ж‚ всупереч усім лихам‚ залишилося те‚ що не може не викликати подиву. Цілі сторіччя азійських набігів‚ чотириста літ бездержавности‚ нескінченні наруги Москви над українською мовою і культурою‚ методичне винищення пасіонарних українців‚ бузувірські спроби масовими голодоморами змінити і спотворити українську етногенезу – а Україна й сьогодні‚ мовби на позачасовій висоті‚ залишається недосяжною для смертельного історичного ворога.
На жаль‚ так само „невмирущою“ є наша проблема провідництва. Це теж велика загадка. Спочатку князювання Ярослава Мудрого не дало відповідно мудрої державницької тяглости і‚ як журиться автор „Повісти временних літ“‚ „…посіяв диявол незгоду серед братів-Ярославичів“.
Згодом‚ у славні часи Козаччини‚ український народ‚ як це читаємо у Володимира Антоновича‚ не виробив „ані ґрунтовної цивілізації‚ ані міцної власної дисциліни‚ бо ті‚ що стояли на чолі його‚ мали в собі недостатній запас культури“.
Ще згодом – трагедія Української Народної Республіки‚ бо‚ як свідчив Михайло Грушевський‚ в Центральній Раді опинилося багато людей‚ байдужих до долі України.
Й ось тепер‚ ці тридцять два роки відновленої у 91-му державної незалежности‚ – та сама тяжка проблема провідництва. Є демократичний устрій‚ є партії‚ є політичний прошарок‚ є обрана більшістю голосів влада‚ а між народом і державою – прірва.
Сьогоднішня війна є‚ швидше за все‚ останнім шансом з’єднати український „тулуб“ з українською „головою“ і українським „серцем“. Хто це здатен здійснити?
У „Дусі нашої давнини“ писав Дмитро Донцов‚ що „націю має репрезентувати не трудова інтеліґенція‚ не кляса хліборобів‚ не монопартія‚ лише окрема верства „луччих“ людей“.
Що це означає – „луччі“‚ тобто найкращі? Відповідь дуже проста і водночас неймовірно тяжка для практичного здійснення: це провідники народу‚ котрі своєю мудрістю‚ волею і любов’ю здатні поєднати земне і небесне‚ часове і вічне.
Тільки де їх взяти‚ тих „луччих“? І чому „луччі“‚ потрапляючи у владу‚ псуються і стають гіршими? А ті справді найкращі‚ найчесніші‚ найсправедливіші‚ наймудріші‚ котрим владарювання над іншими людьми осоружне‚ чому не мають вирішального впливу на суспільство і його долю?