БАЗЕЛЬ, Швайцарія. – У музеї Kunstmuseum відбулась виставка „Народжені Україною“ з експонатами з пошкодженого російськими ракетами Національного музею „Київська картинна галерея“. Експозиція представляє картини Дмитра Левицького, Володимира Боровиковського, Іллі Рєпіна, Миколи Ярошенка, Архипа Куїнджі, Давида Бурлюка та інших. Усі ці мистці народилися на українській землі.
Директорка Музею української діяспори, мистецтвознавиця, співкураторка проєкту Оксана Підсуха розповіла „Укрінформу“ про мету виставки, її сприйняття европейцями, які тривалий час перебували в полоні міту про „великую русскую культуру“, та про те, чому ми маємо відновити історичну справедливість.
– Вперше ця виставка відбулася в Києві ще у 2015 році. Її створила відома мистецтвознавиця, завідувачка відділу наукової роботи картинної ґалерії Галина Алавердова. Мене запросили до проєкту в 2022 році, коли постало питання про тимчасове вивезення частини колекції за кордон, аби захистити її від знищення російськими окупантами. Нагадаю, що 10 жовтня минулого року ґалерія (архітектурна та історична пам’ятка національного значення) отримала значні пошкодження. Навіть під час Другої світової війни колишня садиба Терещенків, де розташована ґалерія, не постраждала, але від прицільного удару російської ракети музей таки не вберігся. Фонди вціліли, але питання евакуації тоді стало руба. І ми вдячні одному із найвідоміших европейських музеїв – Kunstmuseum Basel, який погодився прихистити наші шедеври і надав свій простір для проєкту.
Для багатьох стало одкровенням, що українське мистецтво має таку давню традицію, яка сягає часів Київської Русі.
Понад три століття більша частина України була окупована різними модифікаціями Російської імперії. Це великий проміжок історії, впродовж якого змінилося не одне покоління української культурної еліти, що жило в умовах бездержавности, системного тиску або спроб тотального знищення української ідентичности.
Велика частина української культурної еліти намагалася пристосуватися, демонструвала лояльність до імперії, робила вибір на користь кар’єри в імперських столицях, але національну ідентичність і зв’язок із батьківщиною при цьому зберігала. Образно кажучи, мистці мурували українську хату, але за імперським „парканом“.
Виставка викликала великий резонанс. Ми показували німецьким, італійським, швайцарським журналістам світлини розбомблених і розграбованих українських музеїв і бачили, як змінювалися їхні обличчя.
Усвідомлення, що Росія на очах усього світу руйнує українську культуру, допомагало европейцям зрозуміти й те, що Росія завжди ставила одну й ту саму мету: знищити українську ідентичність. І що діяла на окупованих землях вона одними й тими ж методами: вбивала українців, забороняла українську мову й освіту, репресувала національну культуру, зросійщувала, привласнювала чуже.
Ця виставка – одна з перших спроб показати західній Европі так зване „російське мистецтво“ через колоніяльну оптику, як спадок, що належить представникам різних народів. І відкрити очі на те, що мистці, знайомі їм із енциклопедій і представлені в найкращих музеях світу, – українці або з України.
Нещодавно Національний художній музей України завершив виставку „В епіцентрі бурі: модернізм в Україні, 1900-1930“ у Національному музеї Тиссена-Борнеміса в Мадриді. Там було представлене українське мистецтво, яке довгий час маркувалося як „російський аванґард“. За нами й західні музеї один за одним почали змінювати атрибуцію Рєпіна чи Куїнджі, підкреслюючи факт їхньої приналежности до України, до нашого культурного надбання. Щоб відновити історичну справедливість. Йдеться не про героїзацію цих людей, а про включення до національної пам’яті та використання їхнього культурного внеску на користь України.
За якими критеріями ми визначаємо українську ідентичність і повертаємо привласнених росією мистців у лоно української культури? Важливий фактор – це самоідентифікація. Наприклад, Давид Бурлюк писав: „Пращури наші були запорізького вільного війська писарями“, „Україна в моїй особі має свого найвірнішого сина“, або „мій колорит глибоко національний“. Така позиція автора, висловлена публічно, звісно, полегшує науковцям роботу.
У складніших випадках досліджуємо етнічне походження, місце народження та особистісного формування. Важливо – чи був залучений мистець у національну традицію та виявив її у творчості, чи діяв в інтересах національної культури, з ким спілкувався та інше.
До прикладу, історія видатного художника Володимира Боровиковського, який і досі часто ідентифікується як „русский“. Нащадок українського козацького роду, син живописця Луки Боровика він народився, отримав базову фахову освіту та прожив майже половину життя у Миргороді. У рідному місті він служив у козацькому полку, писав парадні портрети та ікони. Поїхав до Петербурга після остаточного знищення автономії України та розформування козацьких полків. Ось тут просте питання: він ким був, коли поїхав? Звісно ж, українським художником.
Західні мистецтвознавці, усвідомлюючи глибину цієї проблематики, часто уникають згадки про національність художника. Під час роботи над виставкою наші швайцарські колеґи дивувалися, чому це питання настільки важливе для нас.
Від тамтешніх колеґ звучало – „ви надто політизуєте мистецтво“. Але я особисто не вважаю, що мистецтво існує поза політикою. Вся наша історія це доводить. Укотре повторю, ми маємо відновити історичну справедливість, осмислити колоніяльний пласт нашої культури, повернути награбоване та прийняти те, що вважаємо своїм.
Виставку „Народжені Україною“ включили в програму найпрестижнішого мистецького світового форуму – Art Basel в середині червня цього року.
Найголовніше – це шанс донести до світової культурної спільноти українську точку зору, поглибити уявлення про українське мистецтво, пришвидшити переозначення багатьох явищ культури, не кажучи вже про геополітичні назви.
Розмовляв Андрій Петринський