6 січня, 2017

У Мюнхені – рік відзначення українських ювілеїв 

2016 рік був знаковим для української громади Мюнхену‚ головного міста Баварії.

Перші спроби самоорганізації українців на півдні тогочасного німецького Райху, як свідчать документи, датуються початком ХХ ст. 105 років тому, 22 березня 1911 року,  міська влада офіційно зареєструвала Українське Освітнє Товариство (УОТ) в Мюнхені (Ukrainischer Bildungsverein in München). Першим головою спілки  став студент Михайло Паращук. Серед засновників –  Бруно Гофман, Кость Морозовський (кандидат медицини), Володимир Кобринський (виходець з Сербії, представник Академії мистецтв), Кость Стаховський, Олександер Бокров, Олександр Скоропис, Еусебіюс Липецький, Микола Федюк.

Кількарічна активність товариства була насамперед спрямована на піднесення культурно-освітнього рівня, згуртування тих поодиноких співвітчизників, які опинились в цій частині Німеччини. Особливо варто відзначити, що УОТ з’явилось виключно завдяки ініціятиві самих українських студентів‚ і головний акцент робився не на політиці, а саме на гуманітарній сфері діяльности.

(Це відповідь тим, хто пізніше буде говорити про нібито німецьку чи австрійську зацікавленість у розгортанні українського національного відродження з  наміром використати „українську справу“ у своїх інтересах у ході світової війни. Реальність же була якраз протилежною!).

Опинившись на чужині, молоді люди намагались хоча б чимось прислужитись своїй батьківщині. Війна ж, що вибухнула через кілька років, в 1914‚ була не рушієм, а навпаки – нездоланною перешкодою. Діяльність товариства через воєнне лихоліття була вимушено припинена.

По-різному склалась  подальша доля піонерів українського організованого життя в Мюнхені. Зокрема М. Паращук працював у „Союзі Визволення України“, під час повернення в Україну потрапив до австрійського табору „Талергоф“, пізніше таки опинився у вирі Української революції – був учасником боротьби за державність, працював у різних структурах Української Народної Республіки, здебільшого на дипломатичній ниві (належав до українського представництва у Москві, Талліні, мав стосунок до місій у Литві та Еспанії).

Ще до війни він отримував запрошення на посаду професора в Мюнхенському інституті декоративного мистецтва, здобув відомість та визнання своїми скульптурними роботами. Після поразки українського державницького руху – виїхав до Болгарії, де продовжував мистецьку роботу, а водночас зазнавав переслідувань і помер у напівзабутті й самотності в грудні 1963 року.

Наступною вагомою віхою в історії українського Мюнхену став цьогорічний жовтень, коли відбувалось святкування 40-річчя храму Покрови Пресвятої Богородиці Української Греко-Католицької Церкви в Мюнхені. Щоправда, церковне життя українського Мюнхену мала й свою передісторію. Завдяки Архиєпископові Мюнхену-Фрайзинґу  кардиналові Михайлові Фавльгаберові в 1932 році в Мюнхені було засновано Колеґію св. Андрея, де же в першому році  навчалось п’ять теологів. Колеґія діяла до 1940 року, саме в цьому році, 9 січня, в Мюнхені було засновано першу українську греко-католицьку парафію, парохом якої став о. д-р Володимир Маланчук (пізніше він був єпископом у Франції).

Катедральний собор є водночас парафіяльним храмом для вірних УГКЦ, які проживають у Мюнхені та його околицях, споруджено його у 1970-их роках. Домівка при церкві є жвавим осередком не тільки духовного, але й усього громадського життя українців Мюнхену та цілої Баварії.

І нарешті, в грудні українці Мюнхену відзначали третій, можливо, найвагоміший ювілей! 50 років тому було започатковано діяльність, що триває й досі, Товариства „Рідна школа”.

Коли позаду залишився масовий наплив людности українського походження (в’язнів кацетів, учасників війни з різних сторін, примусових робітників, втікачів від совєтів тощо) до окупаційних зон західніх союзників на території колишнього Райху, далі більшість наших земляків еміґрували до інших країн вільного світу‚ здебільшого до Англії, США, Канади, Південної Америки, Австралії, що призвело  до докорінних змін у цілому суспільному устрої „залишенців” на території новопосталої Федеративної Республіки Німеччина.

1950-ті роки були, з одного боку, надзвичайно насиченими складними подіями (поміж них – вбивства московськими аґентами  визначних діячів української діяспори Лева Ребета, Степана Бандери) у контексті продовження  національно-визвольної боротьби, з іншого ж, характеризувались певним пониженням рівня і розмаху культурно-освітньої, господарської активности  українства  Німеччини. Наступ „Холодної війни“, падіння „Залізної завіси“ поставили перед українцями поза Україною нові орієнтири,  до яких треба було прагнути в докорінно інших,  переважно  значно складніших,  і як і перед тим,  ще  не дуже особисто безпечних для  учасників  гострих політичних  процесів,  умовах.

Якраз на такому тлі й розпочалася  епоха діяльности мюнхенського Товариства „Рідна Школа“.

Цінну інформацію про тогочасні події знаходимо в книзі багаторічного пізнішого співробітника „Рідної Школи“, відомого громадського діяча української діяспори  Володимира Леника. За офіційною статистикою Злученого Українсько-Американського Допомогового Комітету, у 1948 році виїхали до 17 країн світу 40,890 українців.  Народні школи не могли діяти далі‚ і вся увага була зосереджена на доповнюючих  рідних школах, які працювали один, а інколи – два рази на тиждень, найчастіше в суботу („суботні школи“).

Ставлячи за мету втримати єдину гімназію у Людвіґсфельді педагоги-українці зініціювали створення Товариства „Рідна Школа“. До його  тимчасового організаційного комітету ввійшли проф. Гнат Мартинець (голова), проф. Михайло Проць, інж. Іван Шабельський, Михайло Керницький, проф. Михайло Пестрак, проф.Микола  Самойлович. 19 листопада 1954 року відбулись загальні збори. Та перша спроба не здобула належного ентузіязму в тодішньому керівництві Центрального представництва української еміґрації в Німеччині (ЦПУЕН) і в лютому 1955 року Товариство „Рідна Школа“ було розв’язано.

Паралельно робились потуги щодо запровадження  українських кляс  у німецькій гімназії у Ксантені (містечко біля кордону Голяндії). Організатором цієї справи були оо. Петерс та Іванців. Це сталось у вересні 1957 року, було набрано 28 учнів, які навчались у двох групах. Через економічно-господарські причини справа не пішла‚ і в 1960 році гуртожиток і кляси припинили своє існування: 21 учень переведено до німецької гімназії в Кеніґштайні, інші залишились у німецьких клясах або покинули школу.

З 1960-их років було запроваджено систематичну допомогу німецького уряду для українських  суботніх шкіл. У деякі роки їх нараховувалось понад 20. З часом на місце культурно-освітньої референтури ЦПУЕН прийшли місцеві представництва та, частіше‚ – делеґатури Об’єднання Українських Жінок.

У 1961 році створено при ЦПУЕН Шкільну Раду під керівництвом проф. Степана Шаха.  5 листопада 1965 року Шкільна Рада на своєму засіданні почала реалізовувати справу створення української гімназії. Постала концепція – збирати гімназійних учнів до Мюнхену, записати їх до державних шкіл і примістивши в гуртожитку, зорганізувати для них навчання української мови та інших предметів українознавства, таку установу було названо „Українським інтернатом“.

Для заснування та підтримки діяльности Інтернату було вирішено створити окреме товариство, членами якого мали стати українські церкви. Прикметно, що одним з напрямків підготовчої роботи було визначено налагодження контактів з діючими подібними товариствами угорців, литовців, латвійців, щоб  скористати  з  їх досвіду.

2 березня 1966 року в приміщеннях „Haus der  Begegnung“ на Равхштрассе біля Дому Української Науки  відбулись установчі збори Товариства „Рідна Школа“. Днем відкриття Інтернату було визначено 1 вересня 1966 року, але вчасно знайти відповідне приміщення для 32 вписаних учнів не вдалось, тому відкриття було відсунуто на 3 вересня 1967 року. До того часу було винайняте приміщення для дівчат в будинку німецького ордену „Englische Fraulein“ на Плянегерштрассе, а для хлопців – в німецькому католицькому гуртожитку ремісничої молоді Товариства „Lehrlingsschutz“ на Авенаріусштрассе (район Мюнхену – Пасінґ).

Керівником Інтернату було призначено проф. Володимира Максимовича. Перших 16 учнів представляли різні міста Західньої Німеччини. Навчання в  Інтернаті було щоденне. З 1969/1970 року запроваджено поділ на кляси – від першої до шостої, а також поєднано відділ хлопців та дівчат в одному будинку на Авенаріусштрассе. Кількість учнів зростала: з 10 першого року, до 39, в рік переходу до власного приміщення, не тільки з Німеччини, але й з Франції, Бельгії.

26 квітня 1969 року  створено Будівельну Комісію Товариства „Рідна Школа“, завданням якої було вирішення питання з придбанням та облаштуванням власного приміщення для Інтернату. Хоча за два перші роки було акумульовано тільки 784 нім. марки пожертв на цю справу, та  згодом громада активізувалась настільки, що за  два місяці було зібрано 100 тис. нім. марок. Всього новий будинок Інтернату коштував громаді 850 тис. нім. марок. Приміщення було передано від фірми „Зюддойче Террен О.Шрам“ 14 січня 1972 року. У його придбанні взяли участь численні діяспортні організації не тільки з Німеччини, але й зі США, Канади, Англії, Австрії, приватні жертводавці.

Загалом Товариство „Рідна Школа“ було створене за безпосередньою участю представників Української Автокефальної та Української Католицької Церков і установ: ЦПУЕН, Українська Медично-Харитативна Служба, Організація Українських Жінок в Німеччині, Український Вільний Університет, Европейський Відділ Наукового Товариства ім. Шевченка, Товариство Сприяння Українській Науці, Український Християнський Рух, Союз Українських Студентів Німеччини, пізніше долучились ще Союз Українців Великобританії, Крайова Управа Спілки Української Молоді в Німеччині та Европейське Представництво Злученого Українсько-Американського Допомогового Комітету.

Донедавна в приміщенні Інтернату діяла  Українська Суботня Школа Товариства „Рідна Школа“ в Мюнхені  – це громадська установа, створена  з метою збереження українських національних, культурних і християнських цінностей за межами України. Її завдання –  забезпечити учнів українського походження почуттям єдности, причетности і зв’язку з Україною; навчити їх української мови, історії та культури.

Загалом по Німеччині тепер діють 14 „Суботніх шкіл“,  зокрема, в таких містах: Бамберґ, Берлін,  Дрезден, Дюссельдорф, Франкфурт-на-Майні,  Майні, Фрайбурґу, Гамбурґ, Ганновер, Гайдельберґ, Новий Ульм, Мюнхен, Тюбінґен, Ляйпціґ.

Останніми роками все більше зусиль докладається для координації співпраці між українськими школами з різних міст. Зокрема, створено спеціальну веб-сторінку http://ukrainskashkola.at.ua/index/0-2 та тематичну сторінку при сайті української греко-католицької єпархії Німеччини та Скандинавії http://www.ukrainische-kirche.de/wp/?page_id=560&lang=uk. Кількаразово проводились зустрічі українських вчителів Німеччини. Подібні  семінари організовувала й українська влада в особі Міністерства освіти України. Наприклад, у семінарі „Міжнародна школа україністики“, що відбувся 5-9 грудня 2007 року‚ взяли участь директори та вчителі українських суботніх та недільних шкіл з Еспанії, Португалії, Греції, Франції, Німеччини, Польщі, Чехії, Литви, Латвії, Туреччини та Вірменії.

У Німеччині, за даними Федерального відомства статистики, проживає близько 123 тис. громадян України.  Ще декілька десятків тисяч українців, які багато років проживають тут, вже отримали громадянство Німеччини. За підрахунками міських чиновників Мюнхену тут мешкає 6‚392 українці. Деяке уявлення про майбутню динаміку дають такі цифри: у 2014 році українці отримали 300 тис. посвідок на проживання в Евросоюзі, у 2015 році – майже 500 тис. Більшість громадян України їдуть до ЕС задля праці (68 відс.), по 7 відс. – з метою навчання і за сімейними обставинами.  Окрім того, як свідчать експерти,  від 28 до 41 відс. українців працюють в Европі нелеґально. Більшість українців, що  прибувають з України‚ з-поміж країн ЕС обирають Польщу та Німеччину (по 30 відс.).

Посольство України в Німеччині подає перелік з понад 30 громадських організацій українства. Насправді ж їх значно більше. Не завжди чисельність українців у Німеччині, їхня економічна потужність були прямо пропорційні тим успіхам, які досягались громадою вцілому у своєму розвитку і у освітній галузі, зокрема.

Так,  колись, наприклад, масовий виїзд діяспорян  Німеччини за океан, звичайно, спричинив кориґування розмаху мережі українських навчальних закладів у цій країні, деяке зниження загальної інтенсивности роботи науково-дослідних інституцій, але, в свою чергу, також спричинився до поглиблення академічности інтелектуальних пошуків;  завдяки окремим ентузіястам українська наука отримувала нові, не менш  престижні вияви. І навпаки, на пізніших етапах, розгортання наукових обмінів, приїзд учнівських груп до „Рідної Школи“ Мюнхену,  активніше залучення студентства з України до УВУ, позитивно позначаються позитивно на громадській активності українства у Баварії та й Німеччині загалом.

Можливо, і цього разу, активізація освітньо-наукової сфери життєдіяльности, без огляду на політичні вподобання, релігійні переконання, географію походження і навіть мову спілкування у побуті, при обов’язковій передумові – визнання своєї належности до українства та наявність бажання таку самоідентифікацію підтверджувати конкретними справами та скріплювати, з одного боку, може стати тією базою, на якій і надалі зростатиме соціяльна вага української громади Німеччини, а з іншого – дасть поштовх до нового та ефективного єднання  нашої української  діяспори.

Тарас Федорів – докторант Українського Вільного Університету, Мюнхен.

Коментарі закриті.