Проєкт „Малі історії великої війни“ Українського католицького університету став темою розповіді керівника Центру опіки сиріт та „Дому милосердя“ Львівської архиєпархії Української греко-католицької церкви о. Романа Прокопця. У важкий час йому вдалося втримати усі тривалі благодійні процеси й активувати нові, організувавши притулок для внутрішньо переміщених осіб.
Велика світова криза, пов’язана з коронавірусом, була доброю підготовкою до таких кризових ситуацій. Хоча, звісно, з війною все змінилося. Буквально за два дні наші волонтери пристосували весь простір для прийому внутрішньо переміщених осіб. Дитячий простір „Ангелики“ ми змушені були закрити, дітей відпустити чи до своїх батьків, чи до опікунів, чи до дитячих будинків сімейного типу. Натомість відкрили центр для жінок та дітей, які прибувають із зони бойових дій. Звісно, на початку у нас виникло багато проблем. Ми не мали своєї кухні, бомбосховища, місць для нічлігу. Проте завдяки підтримці наших волонтерів, добродіїв, людей, які телефонували, приїжджали і цікавилися, чим можуть допомогти, нам вдалося усе швидко облаштувати.
І я розумію, що так зараз відбувається скрізь. Все це зміцнює нас як українців, як націю. Це те, що дає відповідь на питання, що буде завтра. Завтра буде Україна. І вона буде сильною, адже у нас є сильні люди.
Сьогодні я мав телефонний дзвінок з Києва, куди ми готуємо фуру з гуманітарною допомогою. Представник одного з благодійних фондів телефонує й питає, чи потрібна нам якась допомога. Я кажу: „Ви з Києва телефонуєте нам до Львова, щоб допомогти?“. А він відповідає, що у них люди реаґують дуже швидко на потреби і приносять набагато більше, ніж їм потрібно на той момент, тому вони готові ділитися. Тобто, навіть місто, яке опинилося під вибухами, готове ділитися з людьми в тилу, з львів’янами. Для мене це особливо сильне, глибоке свідчення того, що ми вже перемогли цю війну. Ми вже є переможцями. Можливо, ще сьогодні ми чуємо звуки вибухів, але я впевнений – це ненадовго.
Приміщення, в якому ми зараз перебуваємо, наповнене іконами та ліжками. Церква є поряд зі своєю громадою, зі своїми людьми, готова відповідати на ті виклики й потреби, з якими стикаються люди. Це свідчення відкритости Церкви до болю і потреб людини. Коли ми зрозуміли, що місця для осіб, яких маємо прийняти, замало, то частину храму ми виділили для того, щоби поставити ліжка і прийняти більше людей.
Хто ці люди? Від початку війни міська влада розробила алґоритм, як має поводитися, куди має звертатися людина, яка приїжджає у Львів. Після реєстрації в одній з районних адміністрацій кожного скеровують до місця, де можна переночувати, поїсти і трошки психологічно розвантажитись. Саме таким місцем і є ми. Тут люди перебувають кілька днів, щоб вирішити чи вирушати за кордон, чи шукати місце проживання на довший період у Львові. У нас вже були люди з Харкова, з Верхньодніпровська, з інших міст.
Коли люди приїжджають до нас на поселення, їх зустрічають кілька осіб. Черговий відкриває двері, усміхається і запрошує. Далі при потребі людей оглядає медик і надає потрібну допомогу чи контактує з профільними лікарями, які теж готові під’їхати і проконсультувати. Також люди спілкуються з психотерапевтами, які допомагають трошки звільнитися від стресу.
У храмі св. Миколая, в якому ми перебуваємо, з ініціятиви Блаженнішого Святослава [Шевчука] впродовж дня відбувається молитва, тут постійно присутній капелян. Люди у будь-який момент можуть поспілкуватися з ним. Є розмовниця для індивідуальних розмов, є можливість бути на спільній молитві.
Ми бачимо, як цілий світ співпереживає з нами. Розділяє наш біль і наші тривоги, намагається допомогти. У наших парафіях постійно лунають заклики виходити на площі і демонструвати своє обурення тим, що відбувається в Україні. Ми бачимо, як різними гаслами, синьо-жовтими прапорами, гимном України оповитий цілий світ. Бачимо також величезні фури, тонни допомоги, яку люди збирають і надсилають в Україну. Бачимо готовність прийняти наших дітей, наших біженців у своїх парафіях, у своїх домівках. Дуже багато телефонних дзвінків з пропозиціями різної допомоги.
Найбільший ворог людини – це страх. Коли страх приходить до серця, тоді починаються різні запитання і сумніви. Вирішити це мені завжди допомагає молитва. Йдеш до храму, шукаєш усамітнення, нагоди бути на розмові з Богом, і через молитву отримуєш відповіді або заспокоєння, мир.