Учений і меценат Євген Чикаленко

Нещодавно відзначалося 160-річчя від дня народження унікальної особистості в історії України та і всього українства – відомого громадського діяча, мецената, науковця і просто людини, для якої Україна була суттю власного існування, а національна ідея державної розбудови та утвердження її суверенности, демократичности й соборности послугувала єдиною справою і філософією всього життя – Євгена Чикаленка. Пройшла вона якось непомітно як на державному, так і на реґіональному рівні, у місцях, де він народився чи працював.

Чому так? Можливо тому, що давалася взнаки інерційність мислення можновладців, які, насамперед, не зуміли побачити у постаті Чикаленка його неймовірну працездатність, яка дала йому змогу стати одним із найзаможніших землевласників України кінця ХІХ-початку ХХ ст., а не його буржуазну сутність.

Господарство Чикаленка у рідних Перешорах на Одещині, де він побачив світ у 1861 році, стає зразковим. Сюди він потрапив після завершення навчання на природничому факультеті (аґрономія і зооветеринарія) Харківського університету у 1885 році за зв’язки з національно налаштованою українською інтеліґенцією під п’ятирічний нагляд поліції. Тут він обкладається посібниками і книжками.

Створює господарство, за найкращими аґротехнічними тогочасними зразками. Він навчає селян округи новим проґресивним методам господарювання. Задешево продає малоземельним селянам 200 десятин землі. Пише навчальні посібники з кращих зразків аґрономії та зоотехнії адаптованих до місцевих умов.

Перша брошура „Чорний пар, плодозміни і сіяна трава“ пройшла тернистий п’ятирічний шлях від написання до публікації через заборону цензурою друкувати українською мовою. Чикаленко дійшов до міністра землеробства імперії, який, все таки, вчинив резолюцію віддрукувати „за виключних обставин“. Вже у Кононівці на Черкащині була написана заключна частина матеріялів п’ятитомника сільськогосподарсь­ких порад „Розмови про сільське господарство“. Ця популярна хліборобська енциклопедія видана 500-тисячним накладом і роздана сільським господарям. Тобто впродовж 1897-1918 років побачили світ шість книг цієї серії, які витримали кілька перевидань: „Чорний пар, плодозміни і сіяна трава“, „Худоба: коні, скотина, свині та вівці“, „Сіяні трави, кукурудза і буряки“, „Виноград“, „Сад“, „Лад у полі“. Брошури розходилися півмільйонним тиражем, перекладалися ще й румунською і російською мовами.

Мабуть, ще тому, що Є. Чикаленко всі свої статки спрямовував на допомогу українському життю. Невід’єм­ною частиною життя Є. Чикаленка була його меценатська діяльність. Він брав участь та допомагав діяльності таких відомих громадських об’єднань, як Київське товариство грамотності, Товариство „Просвіта“ та Українське наукове товариство. Його будинок на Маріїнсько-Благо­ві­щенській вулиці став осередком українського культурного й громадського життя Києва. Там відбувалися з’їзди загальної безпартійної української організації, народжувалися ідеї, які ставали реальними справами: засновано видавництво „Вік“ та книгарню журналу „Київська старина“. У цьому будинку влаштовувалися літературні суботи, на одній з яких дебютував молодий письменник Воло­ди­мир Винниченко.

Крім того, меценат щедро виділяв власні кошти на видання українських газет і журналів. За його фінансової підтримки існували ,,Гро­мад­ська думка”, ,,Селянин”, ,,Літературно-науковий вісник” та ,,Нова громада”. Щоб підтримати українську газету ,,Рада”, Чикаленко щорічно власним коштом покривав фінансовий дефіцит у розмірі 10-12 тис. крб, передаючи в заставу будинок, продаючи землю.

Не залишив поза увагою меценат і заклик Михайла Грушевського зібрати кошти на будівництво у Львові Академічного дому для студентів-українців, виділивши на цю справу 25 тис. крб. На кошти Чикаленка функціонувало Наукове товариства ім. Тараса Шевченка у Львові, видавалися твори Михайла Коцюбинського, Бориса Грінченка, Володимира Винниченка, Івана Франка, Степана Васильченка та інших літераторів.

Саме завдяки його матеріяльній допомозі побачив світ унікальний чотиритомний „Словарь російсько-український“ (Львів,1893). Варто зазначити, що навіть посаг рано померлої дочки Євгенії (1,000 крб) благодійник передав в редакцію видання ,,Київська старина” як майбутню премію за найкраще написану історію України.

Саме йому належить відомий вислів, який прозвучав у листі до Михайла Грушевського „Легко любити Україну до глибини душі. А ви спробуйте любити її до глибини кишені!“. В час, коли жив Чикаленко, любити Україну жертовно і не потрапити на каторгу було справою не з простих. Багатий аґроном та землевласник, він міг спокійно жити в російській імперії. Однак як людина високоосвічена, Чикаленко розумів важливість української національної ідеї. Тому щедро підтримував українську думку, українське слово, літераторів, журнали та книги.

На жаль меценатство сьогодні в Україні не в моді. Більше поширене все те, що пахне фінансовими чи політичними дивідендами. Сьогод­нішні „грошові мішки“ не люблять розкидатися грішми. Вони воліють ховати їх в офшорах. Чикаленко ж віддавав свої великі статки заможного поміщика своїй нації, розвиваючи і пропаґуючи її ідентичність. Може саме тому, що порівняння із сучасними олігархами, чиновниками, яке є не на користь останніх, послугувало тому, що ювілей відбувся так скромно.

На наш погляд, лише зазначені вище життєві доблесті Чикаленка, а саме його господарська діяльність, яка створила його самого, меценатство вже дають змогу належним чином вшановувати його пам’ять.

Однак варто вказати і на інші його особливі заслуги. Насамперед, його громадсько-політична діяльність. Чикаленко був активним членом „Старої Громади“ (з 1900), Загальної безпартійної демократичної організації, Української демократичної партії (з 1904), Української демократично-радикальної партії (з 1905 року); з 1908 року був ініціятором заснування Товариства українських поступовців і його фактичним головою.

Під час Першої світової війни ховався від переслідування поліції у Фінляндії, Петрограді, Москві; з початком революції 1917 року повер­­­нувся до Києва.

Мало хто знає, що ініціятором скликання Української Центральної Ради як представницького органу став саме Є. Чикаленко. І поруч з М. Грушевським, В. Винниченком, С. Петлюрою стояв біля витоків української революції. Є. Чикаленку пропонували стати першим президентом УНР, але він вважав, що М. Грушев­ський буде кращим за нього очільником Української держави і викликав його для великої місії в Україні із Санкт-Петербурга.

А ще, саме Є. Чикаленкові, а не Павлові Скоропадському, навесні 1918 року першому запропонували стати гетьманом України. За свідченням сучасників Чикаленко думав три дні й відмовився. Бо хоч і вважав таку форму державного управління перспективною, але був переконаний, що не можна брати гетьманську посаду з німецьких рук.

Варто згадати і літературну спадщину Є. Чикаленка. Це згадана робота „Розмови про сільське господарство“, а також „Розмова про мову“, „Спогади“, „Щоденник“, „Уривок з моїх споминів за 1917 р.“ та серію статей „Про українську літературну мову“, праці щодо розвитку української школи, в яких він обстоював запровадження рідної мови в освіті, оскільки вважав цю обставину основною у формуванні цивілізованої держави, нації.

І ще одна сторінка діяльності Чикаленка. У 1890-их роках він відкупив у дочки поміщика Лукашевича, котра мешкала у Петербурзі, 1,100 десятин землі, а також маєток на 10 кімнат, і поселився у Кононівці, що нині на Черкащині. Вправний господарник Є. Чикаленко тут також продає селянам 700 десятин землі, а на решті 400 дуже швидко свої нові володіння перетворив у зразкові, де почали родити високі врожаї зернових і технічних культур, високою стала рентабельність тваринництва. Колосисті кононівські поля вражали всіх своєю красою і врожайною силою.

Частим гостем тодішньої Коно­нів­ки і її господаря бував відомий громадсько-культурний діяч, письменник, лексикограф, етнограф, історик, автор „Словника української мови“ Б. Грінченко. До маєтку Є. Чикаленка навідувалися етнограф, фольклорист, громадський діяч Олександр Русов, редактор „Киевской старины“ Володимир Науменко, редактор газет „Громад­ська думка“, а потім „Рада“ Федір Матушевський. При­їздив на відпочинок до Кононівки поет Олександр Олесь.

Гостювали меценати Василь Симиренко, Леонід Жебуньов, Володимир Леонтович. У кононівському маєтку Є. Чикаленка провідували історик, письменник, майбутній міністер закордонних справ УНР в уряді П. Скоропадського Дмитро Дорошенко, майбутній письменник Богдан-Валеріан Яру­шев­ський та інші відомі люди першої половини ХХ ст. Перебування у Кононівці М. Коцюбинського надихнуло його на написання відомої новели „Inter­mez­zo“ („Інтермеццо“).

А ще з Києвом і Кононівкою пов’язана сімейна драма Чикаленка. Як відомо, у дружній сім’ї Чикаленків Євгенія та Марії народилося п’ятеро дітей. Однак через певний час у його житті з’явилася Юлія Садик, донька сестри дружини, незважаючи на значну різницю у віці, яка і стала громадянською дружиною Чикаленка. Всі діти засудили вчинок батька. Маєток у Кононівці був відданий Марії і дітям, сам же Чикаленко жив із молодою дружиною у Києві.

У 1919 році родина Чикаленків – Євгеній та Юлія, була змушена виїхати в Галичину, а згодом – в Австрію, Чехословаччину. Перебуваючи в еміґрації, жили дуже бідно. Українська газета „Свобода“ в США навіть оголошувала збір коштів на його лікування. Хоча і там Чикаленко намагався брати активну участь в науковому та громадському житті української еміґрації. Так, з 1925 року Є. Чикаленко очолював Термінологічну комісію при Українській господарській академії в Подєбрадах.

Помер Є. Чикаленко у червні 1929 року у Подєбрадах, заповівши, щоб його прах був розсіяний у рідних Перешорах. На жаль, до цього часу його заповіт залишився нездійсненим.

Таким залишиться у вдячні пам’яті нащадків Є. Чикаленко, багатогранна громадська та благодійна діяльність якого його самовідданість, з якою він пропаґував українське слово, українську історію та культуру, є свідченням благородства, величі духу й патріотизму цієї Людини. Сьогодні ми з гордістю та вдячністю згадуємо Є. Чикаленка як подвижника української культури, талановитого літератора, видавця, освітнього діяча, що лишив помітний слід в історії українського державотворення.

Анатолій Чабан – доктор історичних наук, професор.