Перші еміґранти до Нового світу часто приховували своє походження, бо боялися арештів, переслідувань та примусового повернення до Російської імперії. Дослідники стверджують, що достовірні українські імена стали присутніми тут лише в 1790 році під час першого американського перепису населення. А вже з 1820 року у штатах розпочали вести реґулярний облік іміґрантів. Поступово українська діяспора в США розросталася і сьогодні є однією з найбільш багаточисельних за межами Евразії.
Спробую розповісти про українців на Алясці. Козачий отаман Семен Дежньов вперше зі своїми сміливцями покорив водний простір між Російською імперією та Америкою і доповів, що ці землі не з’єднані між собою, як вважалося раніше. Допо-віли вони й про відкриття Аляски. Це було в 1648 році. Цар не повірив „цій казці“ і з роками велів спорядити ще одну експедицію. Дежньова записали в імперські козаки, хоч всім відомо, що його родові корені сягають донських степів, до яких у свій час протягувалися землі Чернігівського князівства України-Русі або ж Київської Русі. Саме з тих донських степів батьки Семена втікали на північ, аби уникнути насильницької мусульманізації. Тоді козаки з тих країв на півночі імперії складали п’яту частину населення. Це підтверджується історичними документами.
Нову експедицію очолив Вітус Берінґ разом з Олексієм Чириковим. У 1741 році друга експедиція детально обстежила і нанесла на мапу узбережжя Аляски та Алеутські острови. Перед цією важливою мандрівкою Берінґ зустрівся з Іваном Козирев-ським. Корінний українець на той час уже напрацював чимало досвіду, який мав велике наукове значення. Він, зокрема, поділився з Берінґом кресленнями островів, складеними ним географічними картами цього реґіону. Українця за однією лінією і польського шляхтича – за іншою, бо дід у документах значився „з шляхетства польської породи з-під Орші“, Івана Козиревського наші безсоромні сусіди всюди представляють як першого російського дослідника Курил, Японії та всього Далекого Сходу.
Початком масової заробітної еміґрації з України до Північної Америки вважається 1876 рік. Українські сліди сягають куди раніше вказаної дати. Вони свідчать про побут українців на тому континенті, що й відобразилося в місцевих назвах поселень, міст, територій, річок, гір, що розкидані по всій території США. Відразу скажу, що досі немає жодної ґрунтовної праці про українські місцевості на цьому континенті, походження їхніх назв. Але на Алясці про багато назв доводиться висувати різні гіпотези. Ось і джерела сусідів стверджують, що на Алясці більше тисячі об’єктів носять російські назви. Це явне перебільшення! А чому б не визнати, що в основі багатьох аляскинських назв є українські корені і таке ж походження.
Як, наприклад, можна стверджувати, що власні назви Голий, Сухий, Тонкий, Високий, Низький, Довгий, Стара Артіль, острівець Світляк, миси Долина, Середка, Горбач, острів Вузький, гори Верстова, Ведмідь, Луканія, піки Орлиний, Куріпки, Сміливий, Сором’язливий поблизу Анкориджа є росіянськими? Біля „зеленого яблука Арктики“, як величають це місто, є ще місцевість з Лінивою горою і Верба з Вербовим струмком. Колись ним кораблі та човни доставляли товари й матеріяли для золотошукачів. Неподалік несуть води Велике озеро і Лугові озера, затока Росомаха, Корабельний, Перепелиний і Березовий струмки. Приваблює назвою місцевість Рибальський гачок.
А чи можемо ми, українці, відректися від причетности роду наших земляків, князів Волконських до назви острова поблизу Аляски. Давній рід цих князів бере початок від святого князя Михайла Чер-нігівського, праправнука Святослава Ярославича Великого, вбитого в Золотій Орді в 1246 році. Один з представників цього роду генерал Сергій Волконський був серед організаторів повстання декабристів проти царату і разом з дружиною Марією відбував багаторічне заслання на копальнях. А після повернення звідти вони жили в селі Вороньках на Чернігівщині, де й поховані. Так, Волконські служили в імперії. Як і Юрій Лисянський, як тисячі інших українців, котрих зневажливо писали малоросами.
На території США збереглось майже 80 топонімів, безпосередньо пов’язаних з Україною. Серед них – 10 назв Одеса. У Мишиґені і Ню-Йорку, Північній Дакоті є свій Київ. У Мінесоті – Мазепа. У Мишиґені – Українське село, Нова Україна. В Огайо є Хортиця, Ксеня. На одному з Гавайських островів поблизу міста Гонолулу є територія з інтриґуючою назвою Кохана. Є в Америці місцевості з назвами Оришка, Іван, Макс. На початку ХІХ ст. в штаті Вашінґтон постало містечко Ольга, назване на честь київської княгині Ольги і яке вважають найстарішим поселенням з українською назвою. На південному узбережжі Аляски поблизу входу до порту Вранґеля розташований острів Полтава. Так його назвали у 1832 році на честь однойменного міста, під яким у 1709 році відбулася героїчна битва між військами Івана Мазепи та Петра Першого. Тут же й ріг Козакова. Названий на честь українця М. Козаковського. Він був старшиною в експедиції Михайла Мурашева.
Є на Алясці й топонім місцевості Лиман. Стверджують, що це на честь Джеймса Лимана. Можливо, але я б додав, що він має стосунок до українських переселенців в Америку, оскільки чотири села в Україні мають тотожні назви, а в моєму рідному Козацькому на Чернігівщині здавна й донині живуть люди з таким прізвищем. А власна назва поселення Узинка на Ялиновому острові у водах поблизу Аляски вам нічого не нагадує? Для мене вона співзвучна з назвою відомого міста під Києвом. А ось ріку, льодовик і гору в масиві св. Іллі наречуть Низина. Мені це нагадує героїчний козацький Низ на Запорожжі. Якщо за назви острівків Тундра, Мандоліна, мису Утьос я не стаю горою, то за топоніми Чайка, Собака, Солянка можна й подискутувати з допомогою філологів, географів та інших спеціялістів.
Скажіть, чи могли б корінні росіяни назвати острів Гусля? Розта-шований він майже в центрі Аляски, а названий на честь найстародавнішого щипкового музичного інструменту, що був популярний у русичів ще за часів княгині Ольги, князів Ярослава, Володимира, Святослава та інших мудрих правителів тогочасної держави.
Неподалік від Сан-Франциско є територія колишньої фортеці „Росс“. Нині її звуть Русь. У горах тієї ж Каліфорнії є до цього часу хутір Україна. Започаткував його український „козак-священик“, як він себе називав, Агапій Гончаренко, котрий 1 січня 1865 року прибув у морський порт Бостон. Нині цей хутір із залишками його будинку, домашньої церкви та з могилами о. Агапія і його дружини Альбіни на вершині гори над океаном занесений в офіційний список історичних місць Каліфорнії і є державною пам’яткою-заповідником „Україна“. І все б нічого, коли б о. Агапія, який народився поблизу Фастова в родині, пов’язаній родовим корінням з славним полковником Іваном Богуном, росіяни в усіх джерелах не називали б „русским миссионером и священником“. І це при тому, що він сам писав, що Україна є його ненькою, джерелом козацтва, а москалів називав „якимось навіженим скотом“, „варварами-людоморами“, ім’я яких треба стерти з лиця землі.
Історію Аляски, яку нібито відкрили европейці Михайло Гвоздєв та Іван Федоров в 1732 році під час першої Камчатської експедиції, і в розвиток якої зробили величезний внесок українці, треба переписувати і переосмислювати, аби віддати належне зробленому в її розвиток нашими пращурами.
Назва Аляска походить від алеутського Алякшу, що означає земля, континент. До слова, Аляска має багато інших неофіційних назв. У давні часи, коли Російська імперія продавала цю величезну територію з усіма будівлями, навколишніми островами і архіпелагами, її називали „льодовим сундуком“, „садом білого ведмедя“, „висмоктаним апельсином“, „замороженою пустелею“, „останнім рубежем“, „землею північного сонця“, „китовою землею“ тощо.
Дослідники цього далекого від нас краю пишуть, що українські імена зустрічаються серед першопрохідців Нового світу. Так, ще в першій чверті ХVІІ ст. на одному з кораблів Джона Смита, що прибилися до берегів Америки, лікарем служив Лаврентій Богун. В історію США навічно ввійшла така яскрава особистість, як київський лікар Микола Судзи-лов-ський-Руссель. Він спершу прибув до Каліфорнії, а потім перебрався на Гаваї, де його обрали президентом першого Гавайського сенату. Тут же, на Гаваях, один з островів архіпелагу носить ім’я нашого співвітчизника Юрія Лисянського.
Донині в Америці пам’ятають і шанують генерала Івана (Джона Базеля) Турчина – командира однієї з бриґад Північної армії під час громадянської війни 1861-1865 років. Його й нині шанобливо називають „хоробрим козаком великої республіки США“. Людину, родове коріння якої сягає кошового отамана Запорозької Січі Салтана, котрий прийняв християнство, особистого приятеля президента Лінкольна, одного з небагатьох іноземців в американській армії, який заслужив генеральський чин, московити зробили росіянином Турчаниновим.
Не пощастило й народженому в Миргороді майбутньому художнику, якому позував Ю. Лисянський і який змалював у катедральному православному соборі містечка Сітка на Алясці ікону „Аляскинської мадонни“ Володимиру Боровиковському. До переїзду в Петербург він мав милозвучне прізвище Боровик. Так записаний в метричних книгах його дід і батько – відомий іконописець. До речі, ікону Богоматері Аляскин-ської з Сином пензля В. Боровиков-ського віднайшов там інший українець, випускник Ніжинського учительського інституту поет Леонід Полтава. Значну частину свого життя він присвятив пошукам слідів українців та їхніх поселень на Алясці.
Перекази свідчать, що перші українські поселенці прибували в Новий світ не тільки зі Сходу Европи, а й з Заходу – через Сибір на Аляску. То були українські козаки, які у складі російських експедицій освоювали ці суворі краї. У команді шлюпу „Нева“ під командуванням Ю. Лисянського були представники українського козацтва з прізвищами Батурин, Чурин, Гайдукович та інші. На честь одного з представників сімейства Гайдуковичів – Івана, який був на Алясці довголітнім співробітником ловецької комісії, названа одна з тутешніх гір. Вже наприкінці 1860-их років на Алясці та сусідніх Алеутських островах жило майже 20 тис. українців.
Відкриття Берінґом Аляски не означає, що раніше там не було досліджень. Перед її офіційним відкриттям українські козаки, що шанували волю і справедливість, потрапили в Сибір після Переяславської угоди між Богданом Хмельницьким і московським царем Олексієм та першого зруйнування Січі в 1709 році, проникали на узбережжя Аляски в пошуках можливостей втечі з імперії і місця постійного осідку для себе.
Про дослідження Аляски виселеними запорозькими козаками розповідають праці істориків Миколи Аркаса та інших вчених. Писав про це й Дмитро Яворницький – автор історії про запорозьких козаків. Не оминув цю тему американський дослідник Губерт Бенкрафт.
Отже, згідно з ним, першим прибув на Алеутські острови козак Лука Морозко, „якого туди загнали вітри“ в 1669 році. Козацькі прізвища Мороз, Морозенко, Морозко дуже популярні в Україні.
Другим козаком був Михайло Гвоз-дєв (Гвоздьов). Очевидно, Гвоздь, бо ми ж пам’ятаємо, як в імперії з Шес-топалів робили Шестопалових, з Гринів – Гриньових тощо. Саме цей Гвоздь нарисував у 1730 році першу карту Алеутських островів. Цю карту Бенкрафт і помістив у своїй історії.
Цікаве повідомлення про козаків на американському континенті подає Е.Н. Матросов, справжнє прізвище якого було Лелів. І він був уродженцем України. У журналі „Исто-рический вестник“ від 1896 року, що виходив у Філядельфії, де в 1890-их роках перебував Лелів-Матросів, у своїй статті в цьому журналі пише: „Відважні запорозькі козаки після зруйнування Січі царицею Кате-риною П в 1775 році, значною кількістю переселилися в гирло Амуру і на своїх чайках запускалися далеко по Тихому океані часто приставали до тих чи інших островів на узбережжі суходолу. Запорожці осіли на півострові Алясці, де їх нащадки ще в 1896 році творили значну українську громаду“.
Додам, що Матросов-Лелів згадує також повстання Беняка в Сибірі, яке зорганізував у 1770 році втечу козаків із Якутська на острови Тихого океану. Про Беняка також пише історик Бенкрафт, але називає його повстання згідно з російськими джерелами „конспірацією“ і стверджує, що це був польський шляхтич Беньовський. При цьому у примітці додає, що його псевдонімами були теж „Беняк“ і „Беньосок“.
Ми, безсумнівно, маємо право пишатися, що саме наш пращур Михайло Антоновський, який народився 30 вересня 1759 року в містечку Борзна Ніжинського полку, після завершення навчання у Києво-Могилянській академії склав таємну інструкцію для такої ж таємної експедиції, в якій він пропонував створити там щось на зразок Запорозької Січі. А для цього пропонував переселити на Аляску та прилеглі острови колишніх запорожців та й взагалі українських козаків. Український патріот М. Антоновський був репресований і потрапив у царську немилість, але з історії розвитку Аляски його прізвище викреслити ніяк не можна.
На кордоні Аляски з Британською Колюмбією одна з гір названа на честь Петра Полетики. Народився він у Василькові в 1778 році. Коріння династії його славного роду тягнеться в козацький Ніжин до одного з грецьких сімейств. Завершив навчання у військовому корпусі в Петер-бурзі. З 1798 року розпочав працювати в державній колеґії закордонних справ. У 1818 році його піднесли до ранґу радника й іменували амбасадором до Вашінґтону. Саме йому імперська Росія доручила вести переговори відносно кордонів Аляски, на якій він уже чимало разів бував. У ділових колах Америки наш земляк характеризувався досвідченим і компетентним дипломатом, людиною з гарячим серцем і лагідною вдачею, який цікавився літературою й мистецтвом. На прохання американців, які цікавилися результатами першої навколосвітньої подорожі Крузен-штерна й Лисянського, Полетика передав у їхнє філософське товариство колекцію карт Тихого океану, а також звід законів „Руська правда“.
Джерела пишуть, що Григорій Шелехов був „російським Колюмбом ХVШ століття“, бо заснував у 1784 році на острові Кадяк перше поселення на Алясці. Воно нині занесене в список національних історичних пам’яток Аляски і США. Пишуть, що купець народився у Рильську. Але лише в окремих документах ніби ненароком натякають, що це колись була територія знову ж таки вже згадуваного Чернігівського князівства. А наприкінці Х початку ХII ст. на цій території постають фортеці Курськ, Путивль, Білгород і Рильськ.
Вище я згадував про ченця Києво-Печерської лаври, а згодом православного о. Агапія ( в світі Андрій Гумницький), якого називають першим українцем Америки. За своє сподвижницьке життя його справедливо звали і тепер вважають духовним батьком української діяспори в Північній Америці. Бо козак у рясі, як він сам себе називав, ніколи не зраджував і залишався вірним міцному і глибокому козацькому корінню свого роду на всіх чотирьох континентах світу, на яких йому довелося жити впродовж свого земного шляху.
Двотижневик „Вісник Аляски“ А. Гончаренка, де так багато було присвячено популяризації творчости Тараса Шевченка, був один з мостів до „европизації“ Далекого Сходу імперії і руської Аляски зокрема. Додам, що цей „козак в рясі“ став також автором першого букваря для корінних народів Аляски та островів, яким користувалися й російські солдати-колонізатори та представники торгових місій імперії.
У 1702 році племінник гетьмана Дем’яна Многрішного Михайло Зінов’єв, який теж додав до основного прізвища Многогрішний, відбував заслання на Чукотці. Звідти його відправили на чолі експедиції на Камчатку, до якої він розпочав торувати шлях для ченців Києво-Печерської лаври та інших обителей. Це була перша християнська духовна місія в цей край, під час якої проводили християнізацію абориґенів цього півострова. Невзабарі українські ченці продовжили цю справу на Алясці та Алеутських островах.
Того ж року тобольський митрополит Філофей Лещинський, який був українцем і мав за плечами навчання в Києво-Могилянській академії, звернувся до царя з проханням дозволити відкрити в Тобольську всестанову школу, в якій світло знань учням несли київські монахи. В іншій чолобитній він просив імператора створити хор із засланих в цей край черкасів (українців), здатних до співу. А вже в наступні роки один із дослідників Аляски морський офіцер Лав-рентій Загоськін (первісне прізвище якого було Загосько), який теж мав у роду українське коріння, бо був племінником письменника Михайла Загоськіна – автора роману „Асколь-дова могила“, пише про схожий на малоруський спів в оселях абориґенів краю і що всі прекрасно читають „Мертві душі“ Гоголя.
У 1793 році із Валаамського монастиря на острів Кадяк прибули п’ять ченців на чолі з заново призначеним єпископом Кадяцьким Іосафом. Вони розпочали християнізацію алеутів та інших корінних народів Аляски. Їхніми силами також збудували храм. Без сумнівів: серед цих ченців були випускники й київської Могилянки.
Вважаю доречним навести тут слова відомого громадсько-політичного діяча князя Миколи Трубець-кого, якого не запідозриш у лояльності до України і українського націоналізму. Так ось, у 1926 році під час еміґрації в Париж потомок декабристів писав, що та культура, яка з часів Петра І жила і розвивалася в Росії, є органічним і безпосереднім продовженням не московської, а київської української культури.
Недавно президент Московії В. Путін здивував своїми заявами весь світ, коли доньку князя Ярослава Мудрого королеву Франції Анну Ярославівну теж назвав „росіянкою“.
Нам з найбільшого міста Аляски Анкоридж, де живе третина з 730 тис. людей штату і яке є повітряними воротами Аляски та перехрестям автомобільних доріг, так і не вдалося долетіти на краєчок американської землі. Дивилися здалеку на засніжені гори-„тисячники“ на тлі сірих хмар, зокрема милувалися шапкою снігу на найвищій двоголовій горі Північ-ної Америки, що підпирає небо на висоті 6,194 метрів.
Перед посадкою у гвинтокрили з вертолітного майданчика в містечку Палмер нас проінструктували про надзвичайну обережність під час піших мандрівок та катанні на собачих упряжках, бо під шаром снігу часто-густо зустрічаються великі тріщини в льодах, де в одну мить можна зламати ноги.
Врешті, нам дозволили піднятися в повітря. Ми відразу ж через ілюмінатори з допомогою пілота намагалися відшукати затоку Тебенкова, мис на острові Уналашка, льодовик та гору його ж імені. Віце-адмірал, гідрограф Михайло Тебенков, який керував Російською акціонерною компанією і описав Аляску з Алеут-ськими островами, теж причетний до України. У свій час він працював інспектором Харківського університету, став почесним членом цього навчального закладу.
На острові Уналашка, а також на островах Прибилова, Кадяк, Бара-нова, Лисячих островах залишив свій слід ще один українець – відомий мореплавець, навколосвітній мандрівник, третій правитель російської акціонерної компанії Семен Яновсь-кий. Народився він у 1788 році в аристократичній родині відставного капітана в гетьманському Глухові. Вчився в престижному Морському кадетському корпусі. А після завершення навчання пішов в навколосвітню подорож і кінцевою метою було вивчення Аляски та навколишніх островів. На його честь вдячні аляскинці за його службу навіть назвали одну з гір біля Китової затоки.
Немало на Алясці та поруч з нею топонімів, пов’язаних з ім’ям барона Вранґеля, родом з Естляндії. Але його життя, як і сина Фердинанда, пов’яза-не з Україною. Багато своїх досліджень він провів у Азовському та Чорному морях. У російсько-турецькій війні він був флаг-офіце-ром при начальникові оборони Очакова. Брав участь у дослідженні Чорного моря. Службовий шлях простерся й до Аляски. Тут він теж вписав в її оновлення яскраві сторінки. На честь адмірала названі гори. На честь дослідника названий і кратер одного з найбільших у світі згаслих вулканів.
На острові Уналашка в середині ХІХ ст. працювала Макушинська артіль для промислу лисиць та іншого хутрового звіра, якого було вдосталь в навколишній окрузі. Дослід-ники пишуть, що працювали там руські. Я з впевненістю додам, що були там і українці. Адже село Маку-шиха й до цього часу є на Чернігів-щині, і йому не одна сотня літ. Відомо ж, що з нашого краю в ті часи на Далекий Схід переселяли багато людей. Цілком можливо, що життєва дорога наших краян пролягла й далі за океан. Щоб зменшити сум за рідними землями, вони зафіксували назву села на новій території.
Дехто може сказати, мовляв, навіщо нам знати сторінки історії Аляски та вихідців з України, причетних до її відкриття та освоєння і які вздовж і впоперек пройшли і проїхали водними та ґрунтовими артеріями цього дивовижного краю? Яка нам з цього користь? А користь хоча б у тому, аби нагадати, що саме на Алясці в роки Другої світової війни розташовувалися величезні військові бази ленд-лізу, з яких постачалися різноманітне озброєння, техніка, амуніція, продовольство, з допомогою чого тодішньому Радянському союзу вдалося перемогти німецький нацизм. Аме-рика, до якої входить Аляска, знову схвалила і реалізує нову програму ленд-лізу, яка вже допомагає Україні долати московський фашиз, який забуяв махровим цвітом.
На мій погляд, нам бракує історичної пам’яті. І розповідь про український слід на Алясці сприяє нам в географічних назвах, топонімах того краю знайти корені нашого роду, встановити ідентичність, повернути славу і велич українців, багатьох з яких наші сусіди нахабно вкрали з нашої вітчизняної історії і записали їхні досягнення на свої скрижалі. І цим принизили і зневажили весь український народ і нашу державу.
Микола Гринь – член Національної спілки журналістів України, лавреат міжнародної мистецько-літературної премії ім. Пантелеймона Куліша.