4 травня російський військовий аналітик Борис Подопригора виступив у газеті „Фонтанка“ (Санкт-Петербурґ) зі статтею про війну в Україні. Автор народився 1955 року, двічі закінчив Військовий інститут іноземних мов, а також факультет психології Санкт-Петербурзького університету. Служив у збройних силах у семи кризисних зонах. Полковник запасу. Пропонуємо ознайомитися із точкою зору на війну аналітика з ворожого табору.
Ескалація української кризи підійшла до пікової точки. Що на її „зворотній стороні“ сьогодні не скаже ніхто. Контрнаступ, швидше за все, відбудеться. Можливо, у перспективі тижнів. Чим він закінчиться, гадати не будемо. Так чи інакше, тема майже щодня стає заголовною в хроніці новин. Підійду до неї з позиції читача-глядача, недалекого від аналітики. Ті, хто знає більше, мовчать і правильно роблять. Решта пошлеться на здоровий глузд і досвід.
Мотивація – різна…
Отже. Перше. Майбутній контрнаступ – головний наратив української пропаґанди (російські пабліки теж не відстають) майже півроку. Причини можуть бути такими: надихнути власне населення невідворотністю „перемоги над Росією“, при цьому налякати наших співгромадян новими втратами. Тут же спроба дезорієнтувати російське командування розмаїттям планів Києва та Заходу, що за ним стоять, щодо часу, напряму та масованости головного удару або реалізації іншого задуму, наприклад стосовно Придністров’я.
Друге – суттєвіше. Для отримання додаткової допомоги Києву необхідно щодня доводити не лише абстрактну цінність „Леопардів“ та інших „Челенджерів“, а й їхнє чи не доленосне значення. І політики, і озброєння Заходу чекають практичного підтвердження своєї ролі.
Третє. Про нас – докладніше. Військова людина – прагматична, вона мислить категоріями бойового плянування, а політику та емоції залишає іншим. Будь-який вітчизняний командир, особливо з бойовим досвідом, виходить із двох варіянтів майбутнього: штатний – коли на умовні 50 відсотків передбачувано все, що можна передбачити, і нештатний – коли ризики, що усвідомлюються, перевищують ці умовні 50 відсотків.
Надмірний оптимізм при цьому тхне авантюризмом. Песимізм – схоже на паніку. Україна справді готується до наступу, недооцінювати його наслідки не можна. Але за понад рік бойових дій російська армія багато чому навчилася. З цього місця вдамося до протиставлення горезвісних сторін.
З одного боку, не так мотивація противника, як його військово-технічна та інша підтримка Заходом легкого життя нам не обіцяє. Не піднімає настрою і серія терактів у російських реґіонах, відповідь на які поки що не очевидна. Інша справа, що замах на „звільнення всіх окупованих земель“, включаючи Крим, грішить тим самим авантюризмом. Військова удача непередбачувана.
З іншого боку, Україна багато в чому витратила свій мобресурс. Повітряної підтримки, крім дронів, Україна практично не має. Як і повної ясности щодо польової підтримки бронетанковими частинами – головною ударною силою. Західних поставок може бути достатньо для оснащення 5-6 бриґад – близько 400 танків та понад 250 бронетранспортерів. Цього вистачить для удару в одному напрямку.
З цього місця починаються питання. Переважна більшість поставленої Україні бронетехніки призначена для бойових дій у Західній Европі, а не в умовах „східнослов’янського“ бездоріжжя. Тому потреба в постійній технічній підтримці (практично після кожного бою) навряд чи задовольнятиметься: лише машинної олії потрібно не менше 15 „сортів“ – чи завжди вони є під рукою? Втім, ті, хто вважає, що питання логістики – ключове при плянуванні „контрнаступу“, ближче до реалізму, ніж синоптики, що передбачають терміни позбавлення бездоріжжя.
Обслуговування української техніки на західних майданчиках, як і базування там бойової (обіцяної, але не поставленої) авіяції, фактично ставить питання про повномаштабне залучення Заходу до бойових дій. Чи так це потрібно навіть найшаленішим русофобам? У них і своїх проблем достатньо – починаючи від Трампа та не закінчуючи Францією. Інша річ, що успіх Києва, або те, що так буде піднесено, – це майже ґарантія всеамериканської підтримки Байдена, принаймні, умова „забуття“ Афганістану. Тим більше, що аналіз західних медіа підводить до чорно-білої картини подій, що розгортаються з лютого 2022 року.
Але навіть у США, озираючись на Карибську кризу, згадують висновок, зроблений за його вирішенням: не варто приймати чиїсь, навіть критичні для Вашінґтона інтереси за свої національні. Бо „інерція миттєвих рішень“ „б’є“ на довгострокову мету, а зупинитися буває важко. Ставка на те, що успіх України „потопить“ російську владу, сильно віддає помилкою.
Не варто іґнорувати китайську та інші геополітичні чинники. Для стабільности і передбачуваности світового обміну Україна особливої ролі не відіграє. Відправне питання – хто кого: зброярі, які отримують картбланш на надприбутки в міру військового запеклости? Або всі інші, хто має не менш вигідні, але більш мирні ресурси? Політик за такого протистояння ризикує фатально помилитися. Але вимога згортати війну поволі вже стукає у світовий порядок денний. Китай міг би зіграти свою посередницьку ролю. Проблема в тому, що замирення на лінії зіткнення, прихильником чогось із застереженнями виступає Пекін, не влаштовує ні Київ, ні Москву. Про Київ уже все сказано. Але і для нас перемир’я „на півдорозі“ стає провісником нових бід. Не тільки із застосуванням дронів. Цуґцванґ. А поки що є чим зайнятися передусім контррозвідникам. Бо терор ефективний доти, доки він стає непропорційно витратним. З пригнічуючим мартирологом з боку ініціяторів. А спроба атакувати дронами Кремль підказує, на що і на кого слід звернути увагу стороні, яку атакують.