Про рідну нашу мову і тяжку її доленьку говорено-переговорено, писано-переписано. Вже усі все знають, усі все розуміють. А мовна ситуація в країні то поліпшується, то знов погіршується. І це погіршення відбувається та тлі самоочевидних речей – що мова для нації є важливішою, ніж навіть територія, що загибель національної мови веде просто до загибелі національної держави, що скрізь у світі назва країни і назва її мови збігається, бо йдеться про нерозривну єдність, чільну запоруку стабільности і розвитку.
Також добре відомо, що проблеми української мови постають не з неї самої, а з ворожого, нетерпимого ставлення до неї з боку московських імперій – царської, совєтської, а тепер путінської. І коли ми чуємо голоси на захист російської мови в Україні, то знаймо, що це підла брехня, бо російськомовним людям в Україні ніхто ніяких перешкод ніколи не чинив і не чинитиме, а правда цього „захисту“ – ненависть до української мови та до України як незалежного суб’єкта міжнародної політики.
Внутрішньо посилюючись, струшуючи з себе протиприродну залежність від мітичного „старшого брата“, українське громадянське суспільство змусило державний провід до рішучих кроків – як відповідь на відверту проросійську пропаґанду в Україні, на тиск російськомовної преси та потужних телеканалів, власниками яких є прокремлівські олігархи. У червні 2017 року тодішній Президент Петро Порошенко підписав закон, котрим передбачалося, що частка програм і кінофільмів українською мовою для загальнонаціональних і реґіональних телеканалів складатиме не менше 75 відс. „П’ята колона“ здійняла проти цього закону страшний ґвалт, називаючи його „насильницькою українізацією“. Бачиш-но – насильно можна лише русифікувати, а українізувати – ні. Здорове, давно назріле протиставлення такій позиції має провести український державий провід до однозначного рішення: Україна на своїх телеканалах і радіопрограмах говорить виключно українською мовою. Як от Польща – польською чи Франція – французькою, чи Англія – англійською.
Але й згадані квоти багато що зрушили в суспільній свідомості. Опитування наприкінці 2017 року показало, що понад 90 відс. громадян визнали обов’язковість володіння українською мовою.
Ухвалений у квітні 2019 року закон „Про забезпечення функціонування української мови як державної“ став – уперше за роки незалежности – практичним засобом захисту прав українськомовної людини в Україні. Саме тому документ викликав такі люті нападки з боку проросійських сил у Веровній Раді, один за одним почали з’являтися проєкти щодо скасування цього закону. У „Слузі народу“ є слуги народу не українського, і вони шкодили б набагато більше, але живий дух Майдану, дух Революції Гідности не дає їм змоги підняти голови. За рік до московського загарбання Криму 56 відс. населення України називали рідною українську мову, 40 від. – російську. Наприкінці 2019 року перший показник виріс до 63 відс., другий впав до 35 відс.
На жаль, головною перешкодою в русі України до самої себе залишається проросійська за своєю суттю олігархічна система і її антиукраїнський вплив на економіку, політику і культуру.
Й ось результат цього впливу: у 2018 році частка українськомовних програм на шести найпопулярніших національних телеканалах становила 64 відс., російськомовних – 7 відс.
У 2019 році мовлення українською становило 39 відс., російською – 27 відс. У 2020 році частка російської мови виросла до 46 відс.
Знову – справедливі протести, знову – пікети перед Кабінетом Міністрів на підтримку закону „Про забезпечення функціонування української мови як державної“. Так, закон має діяти! Але має діяти й індивідуальна патріотична свідомість. Відома в галузі філології київська вчена Лариса Масенко підкреслює, що „головним чинником збереження й розвитку мови є застосування її у щоденній комунікації. Часто вживані поняття „живе слово“, „жива мова“ стосуються саме мови повсякденного спілкування, яке забезпечує її рух, динаміку розвитку, поповнення словникового складу, формування спільних смислів, спільної громадської думки. Обмеження мововжитку лише писемними формами прирікає мову на змертвіння. Можна згадати в цьому зв’язку думку еспанського політика Хосе-Марії Арце: „Мова зникає не тому, що її не вчать інші, а тому, що нею не говорять ті, хто її знає“.