На це питання ми вже неодноразово намагалися дати відповідь не собі, а тим, хто і досі не розуміють, що вони „святкують“…
Одним з обов’язкових атрибутів незалежної держави – а Україна не є винятком – є армія, завданням якої є захист держави від чужоземних загарбників. Отож, якщо повинні бути захисники України, то повинно бути і їхнє професійне свято – День захисника України.
Російська федерація, а за нею і її сателіт Республіка Білорусь після розвалу комуністичної імперії, швидко відновили святкування ідеолого-пропаґандистського свята СРСР – День Радянської армії і Військово-морського флоту під нейтральною назвою День захисника Вітчизни.
Указом Президента України Л. Кучми напередодні президентських виборів в Україні, 23 лютого оголошене Днем захисника Вітчизни. Звертаю увагу – не України, а невизначеної Вітчизни – святом, про яке в комуністичному СРСР до 23 лютого 1938 року соромилися навіть говорити.
Історична довідка: 23 лютого (за Юліянським календарем – ред.) 1917 року сталася „Лютнева революція“: більшовики не зіграли тоді провідної ролі в скиненні самодержавства, але згодом благополучно записали цю перемогу собі в архів.
А щоб якось леґалізувати загарбницькі дії п’яних банд московських грабіжників-окупантів і у зв’язку з німецьким наступом та поголовною втечею залишків старої російської армії, В. Ульянов-Ленін підписав декрет про створення Робітничо-селянської червоної армії.
Щоб якось обґрунтувати існування 23 лютого, як військового свята, більшовицькі ідеологи вигадали до 20-ої річниці його відзначення міт про здобуті 23 лютого 1918 року загонами Червоної армії перші перемоги над реґулярними військами Німеччини під Нарвою і Псковом.
Ще за радянських часів з нас вимагали шукати відповіді на будь-які питання в творах Леніна.
Спробуймо і зараз пошукати відповідь на наше питання. Ленін писав: „Армія воювати не може. Тиждень війни з німцями, перед якими просто втікали наші війська з 18 по 24 лютого 1918 року вповні довели це“.
Що ж виходить, 23 лютого молода, повна революційного ентузіязму Червона армія дістала свої перші перемоги під Нарвою і Псковом, а Ленін наступного дня пише про відмову військ захищати нарвську лінію, їхню втечу, хаос, недбальство і відсутність армії?
Як відзначає історик Юрій Фельштінський, відносно невеликі німецькі загони просувалися, майже не зустрічаючи опору: „Через паніку, що панувала у більшовиків, і чуток про наближення мітичних німецьких військ, міста і станції залишались без бою ще до прибуття противника. Двінськ, наприклад, був взятий німецьким загоном в 60-100 осіб. Псков був зайнятий невеликим загоном німців, що приїхали на мотоциклах. У Режіці німецький загін був настільки нечисленим, що не зміг зайняти телеграф, який працював ще цілу добу“ й далі фактично не рухались“.
В довершення цього Ленін наполіг на негайному прийнятті постановою Ради народних комісарів німецьких ультимативних вимог – умов миру, прийнятою 24 лютого 1918 року о 4:30 год. ночі.
Ленін віддав німцям окуповану російськими військами Україну, виплативши Німеччині величезні контрибуції: 245 тонн золота, Балтійську та Чорноморську фльоти, 915 заводів тощо, і Росія сепаратно вийшла з війни.
Отож, 23 лютого – це день капітуляції більшовиків Російської імперії перед німецькими противниками в період Першої світової війни, названої більшовиками імперіялістичною, свято вшанування ганебної втечі „червоних героїв” – балтійських моряків на чолі з головою Центробалту Павлом Дибенком, які являли собою найнадійнішу опору більшовиків у революції, від Нарви аж до Уралу, і які були зупинені телеграмою того ж Леніна з погрозою розстрілу, свято армії, якої на той час і не існувало, бо вона була офіційно створена лише 10 липня 1918 року, армії, яка в цей день ніякої перемоги над німцями не здобула, як про це кричала радянська пропаґанда, а навпаки – зазнала ганебної поразки.
Під Нарвою були залишки старої російської армії під командуванням генерала Парського та більшовицького комісара Бонч-Бруєвича. При наближенні німців П. Дибенко та його матроси з переляку спромоглися лише на погром винних складів у Нарві й швидко відступили аж до Гатчини, майже на сотню кілометрів назад. В Гатчині вони захопили ешелон, причепили до нього цистерну спирту й рушили на схід. За одними даними добрались аж до Уралу, за іншими до Волги, де їх і спіймали чекісти. Подорож супроводжувалася п’янством, розгулом і збройними інцидентами. За здачу Нарви німцям П.Дибенко був знятий з поста наркома, виключений з партії, відновлений лише в 1922 році й відданий під революційний трибунал, який, зважаючи на революційні заслуги Дибенка, його виправдав, зазначивши, що він не мав достатнього військового досвіду для керівництва такою масою війська.
А чому тоді не розстріляли? Тоді і за менші провинності розстрілювали. Виявляється, П.Дибенко, це чоловік вдвічі старшої за віком за нього коханки Леніна Олександри Колонтай, яка до сивої старості займала високі державні посади. П.Дибенка розстріляли як ворога народу лише в 1938 році.
Громадянська війна виявилася надзвичайно кривавою. Під час неї – з різних причин – загинуло від 8 до 13 млн людей. У таких умовах треба було творити міт про Червону армію як захисницю батьківщини від зовнішнього аґресора.
Для виправдання дати свята аж в 1965 році було знайдено газетну замітку, в якій в той час мова йшла про пожертви простих громадян Росії на потреби червоної армії.
1993 року в Росії за президентства Б. Єльцина був ухвалений закон, у якому 23 лютого в ньому визначалось як День захисників Батьківщини.
Взагалі, ганьби в нашій історії під час московської окупації було достатньо, але дозволити собі зробити з будь-якого провалу загальнонаціональне свято не всяка країна могла. На це виявилися здібними лише російські комуністи…