Промайнуло пів сторіччя, і я повернувся на Луганщину, до краю, де прожив перші роки після народження в місті Золоте. Взагалі, у мене є і батьківщина – Галичина, і матьківщина – Південна Слобожанщина (передана від Харківської области новоутвореній Луганській в 1937 році). В обох зазначених реґіонах поховані мої прапрадіди та їхні нащадки. Серед слобожанців принаймні шість поколінь були українцями, що навіть не розуміли російської мови. Посеред галичан, окрім українців, траплялись поляки та австрійські німці.
Поспішаю до новенького потягу „Київ – Лисичанськ“. Вперше бачу в українському залізничному вагоні вакуумний унітаз. Тому туалет ніхто не закриває на стоянках. Перед Лисичанськом радіо розповідає про заснування містечка на початку ХVІІІ ст. українськими козаками. На цьому всі сучасності закінчились.
Стоянка біля залізничного вокзалу позбавлена асфальту. Колеса машин скрегочуть від гравію. Взагалі, 100-тисячний Лисичанськ розтягнувся вздовж річки Сіверський Донець на 40 кілометрів, тому стан міських автошляхів повинен бути пріоритетом для будь-якої влади. Одначе гірших доріг, аніж в Лисичанську, немає ніде. В містечку прокладені не дороги, а козацькі напрямки руху, без тротуарів.
Більшість осіб на вулицях – це пенсіонери, котрі живуть в минулому. Тобто, в їхній молодості, коли в Лисичанську ще ремонтували дороги, будували житло, успішно працювали нафтопереробний, скляний, содовий, молочний заводи, вироблялись якісні пиво, хліб та „РТІ“. Саме так скорочувалося російське словосполучення „рєзіновиє тєхніческіє іздєлія“. Аналогічну назву має й мій мікрорайон. Всі колись прибуткові підприємства нині – в стані ліквідації, позаяк раніше їх за копійки продали „інвесторам з Росії“. Ніхто нікуди не поспішає. Час зупинився в 1970-их роках.
Бабусі в маршрутках є здебільшого україномовними (користаються південно-слобожанським діялектом), як і прибиральниці у дворах багатоповерхівок. Двірнички одягнуті в помаранч: ми здобули, разом нас багато, живемо по-новому, справедливість є, за неї варто боротись зі скотиняками та клоунами. В місті навіть будинкові тепломіри почали з’являтись. Житловий фонд знаходиться в жахливому стані. Як і маршрутні автобуси, дороги, одяг абориґенів. Враження – цвинтарне. Де ж ті мільярди, вкрадені на „відновленні, модернізації Донбасу“?
Зруйнований будинок неподалік центру міста.
Місцеві люди є дуже доброзичливими. Їм все однаково: якою мовою говорити, який прапор повісити на раді. Якщо передати одним словом все, що читається в очах мешканців Лисичанська, Рубіжного, Кремінної, Старобільська, Попасної, Золотого, Щастя, Айдару, Станиці Луганської, Біловодська, це – безнадія. Молодь втікає. До Києва та Харкова. Є й міґранти до Москви. Автобус „Сіверськодонецьк – Москва“ щодня вирушає на північ. Війни ж немає? Коли потяги зі Львова мчать до РФ, переповнені заробітчанами, то чому не поїхати до Москви мешканцям Донбасу?
Побачив пошарпаного автобусика, на якому зазначено маршрут „Золоте – Сіверськодонецьк“. Утримуюсь від спокуси відвідати Золоте, щоб побачити на власні очі, у що перетворився наш будинок, власноруч споруджений татом-галичанином. Наприкінці вулиці Павлова колись стояв дім дідуся. Там ми, онуки, вперше почули смачні українські слова: чувал, віхоть, вигон, погріб, успідок, цапок, гвіздок, бантини, цеберко, очкур, ослін, толь, підбріхувач, жужалка, палимон, терикон, посадка, кармазин, забрьоха, баюра, тюря, прив’язь, кліть, налигач, байрак, вагонетка, макуха, мазайло, півмисок, коногонка, ладик, кацап…
Нехай в моїй пам’яті Золоте залишиться таким, яким я його востаннє побачив 40 років тому, провідавши бабуню (доньку й онуку репресованих куркулів) в статусі студента Миколаївського кораблебудівного інституту. Блукаю розбитими вуличками провінційного Лисичанська посеред куп побутового сміття та некошених бур’янів. Намагаюсь „почути Донбас“. Автор цієї ідеї принципово ніколи не вимовить жодного слова українською мовою. В контрактах зірок команди „Шахтар“ зазначений обов’язок вивчати російську, а не українську мову.
Щоб почути Донбас, треба обов’язково говорити російською? Співставляю Лисичанськ з Дрогобичем, Мукачевим чи Кам’янцем. Бачу різні плянети.
Почуйте Донбас… Слухаємо, дивимось.
Телебачення щодня обговорює тему „Що робити з окупованою частиною Донбасу після її повернення в Україну?“. Ми вже перемогли у війні з Росією? Хтось знає, коли повернеться Донбас? А Крим повертаємо? Коли та яким чином? Сучасні керманичі держави не відають, що робити з вільною частиною Донбасу, водночас витрачаючи значні суми на розробку плянів „відновлення окупованих територій після їхнього повернення під юрисдикцію України“.
У Києві зробили так, що пенсіонери змушені ходити в окуповану зону. Позаяк там залишили нерухоме майно, стареньких батьків. Натомість тут – соціяльна допомога та пенсія. Сплата громадянинові України пенсії за віком є обов’язком української держави, в яку б точку земної кулі цей українець не помандрував. Й ніхто не має права „тимчасово“ позбавляти людину пенсійних коштів.
Урядовці з місячними платнями 200-300 тис. грн. вирішили „зекономити“ на пенсіонерах, що отримували щомісяця в середньому по 4 тис. грн., розуміючи, що позбавлення українських пенсіонерів засобів до існування суперечить і Конституції України, і низці міжнародних документів, ратифікованих українським парляментом! Дійсно, з окупованих територій Донецької, Кримської, Луганської областей України протягом років війни до пенсійного фонду не надійшло ні гривні.
Але нерозв’язання військово-політичних проблем, успішної торгівлі з окупантом та його донбасівськими маріонетками вирішувати за рахунок смертей тисяч голодних громадян похилого віку, позбавлених пенсій, є аморальним.
Лисичанськ мене здивував. Зранку випадково зустрів двох волоцюг. Чоловік та особа жіночої статі – вони є офіційними безпритульниками Лисичанського району – розмовляли між собою українською мовою. Подивився я на двійко 40-річних старців біля сміттєвого контейнеру – символу сучасних українців і ледь не заплакав.
Міський стадіон із занедбаними біговими доріжками, але свіжопофарбованими трибунами.
В будь-якій цивілізованій країні провідників очікувало б довічне ув’язнення за те, що вони перетворили унітарну країну з 80 відс. представниками титульної нації – українців – на федерацію. Коли я 22 роки тому в Пенсильванському університеті, у Філядельфії, намагався пояснити місцевим правникам український конституційний феномен, вони не сміялись (через ввічливість), а лишень „не розуміли“. Наш основний закон демонструє світові українців як клінічних ідіотів.
Адже в загальних засадах (ст. 2) Україна є унітарною державою. Але в межах „унітарної“ країни існує в Криму автономна республіка з власними урядом, освітою, трьома офіційними мовами, зовнішньоекономічною політикою. По-суті, Крим віддали Росії відразу, як тільки дозволили його автономний статус.
Наразі Донбас отримав власну автономію де-факто в 1994 році, а де-юре в 2014-му. Коли після Кримської области Росія окупувала частину Донецької та Луганської областей. Якби не добровольці, 14 тис. загиблих українських громадян, нині увесь Донбас був би російським.
Протягом десятиріч реґіональна політика на сході України базувалась на леґалізованій українофобії. Всі керівники правоохоронних органів, будь-яких державних структур в Донецькій, Луганській областях призначались президентами України виключно після погодження кандидатів з місцевим російським криміналітетом (а україномовного злочинного світу в Україні ніколи не було і немає, що є ознакою незформованої держави). Злочинці під парасолькою спецслужб стали мільярдерами, мультимільйонерами. Через відкритий кордон вони руйнували економіку потоками контрабанди з Росії, що потрапляла в Україну через Донбас завдяки дозволеним Києвом прямим угодам з прикордонними областями Росії. Ніхто не розслідував резонансні вбивства, зникнення людей. Хазяї Донбасу наказували власним холуям розмовляти з ними виключно російською мовою. Чия мова – того й держава. Тому на 30-му році „розбудови“ незалежности міські голови Лисичанська, Сіверськодонецька, Рубіжного, як і керівник Луганської адміністрації публічно виступають російською мовою. А місцеві злидарі говорять українською. Рідною мовою запорізьких козаків, котрі в 1710 році й заснували Лисичанськ.