Наші читачі не могли не звернути уваги на вміщену в альманасі Українського Народного Союзу на 2023 рік статтю правника‚ голови київського Центру стратегічних досліджень Павла Жовніренка під дещо алярмуючим заголовком – „ООН померла“. Однак‚ зі змістом публікації неможливо не погодитися: йдеться про те‚ що розв’язана путінським режимом велика війна проти демократичної України мала б спонукати цивілізований світ до застосування найсуворіших законів проти будь-яких диктаторів і диктатур. Тим часом‚ пише автор‚ „…Путін впивається українською кров’ю і при цьому глузує з усього людства: „А що ви мені зробите?“.
На переконання П. Жовніренка‚ „має бути створене нове міжнародне об’єднання держав‚ для яких демократичні цінності є найвищим пріоритетом. Демократія і тоталітаризм – два антиподи‚ а тому антагоністи. Неможливо їх об’єднати в одній системі‚ бо вони просто несумісні. Тому ООН і виявилася беззубою і нездатною реалізовувати свої статутні обов’язки та завдання…“.
Такою виглядає ситуація не тільки з українського погляду – подібним чином думають усі мислячі і справедливі серцями европейці. Один з них – давній і щирий приятель України‚ французький філософ‚ письменник і громадський діяч‚ сценарист і режисер документального фільму „Слава Україні!“ Бернар-Анрі Леві.
Це він у 2014 році стояв на революційному київському Майдані і говорив :„Я сьогодні також є українцем!“.
Істинний гуманіст‚ що відчуває відповідальність за весь людський світ‚ пан Леві й сьогодні переймається українським горем і болем‚ про що яскраво свідчить його інтерв’ю для „The Wall Street Journal“ 22 травня цього року‚ яке вже в самій назві містить назріле для демократичного світу завдання: „Введіть Україну в Раду Безпеки ООН!“. Водночас це далеко не голослівний заклик‚ а глибоке юридичне обґрунтування правильности і законности такої дії. Річ у тім‚ нагадує автор‚ що у війні проти України Путін як зброю використовує статус Росії – постійного члена Ради Безпеки ООН‚ що дає йому можливість бльокувати будь-яку здорову резолюцію. Насправді цей статус є абсолютно протизаконним‚ його було надано для СРСР за вислідами Другої світової війни як одній з держав-переможців. СРСР вже давно нема‚ а Росія хитро-нахабним способом зуміла залишитися в Раді Безпеки. 21 грудня 1991 року російський президент Борис Єльцин зібрав в Алма-Аті‚ тодішній столиці Казахстану‚ керівників 11 колишніх сєвєтських республік (крім Грузії і трьох балтійських держав) і там простою більшістю голосів вирішили‚ що Росія стане наступником СРСР у Раді Безпеки. Як таке могло бути? – дивується Б.-А. Леві‚ адже „статус ООН не дозволяє групі держав розпоряджатися місцем постійного члена“. Іншими словами‚ членство Росії не має під собою жодної юридичної основи й тому повинно бути відібране від неї.
Ця подія сильно дискредитує ООН‚ підриває до неї довіру‚ оскільки‚ як пише далі пан Леві‚ „враховуючи ситуацію та важливість Ради Безпеки‚ Генеральний секретар ООН мав принаймні вимагати офіційних дебатів у Генеральній Асамблеї.
Натомість повідомлення Єльцина було ратифіковане без жодного обговорення.
Багато країн-членів ООН довідалися про це з новин. Постійне членство Росії та право вето‚ яке воно надає‚ перебувають поза законом. Російська Федерація десятиліттями тероризувала світ під фальшивим приводом. Це підводить мене до ідеї – попросити ООН наново відкрити досьє і дослідити з’яву Росії в Раді Безпеки.
Подумаймо про Бучу і Маріюпіль‚ про депортацію тисяч українських дітей з окупованих Москвою територій‚ адже ж цими злочинами Путін зневажив основоположні принципи ООН“.
Свою статтю знаменитий автор закінчує ясною пропозицією: „Україна може і повинна успадкувати права переможеної Росії. Належить вилучити Російську Федерацію з місця постійного члена та передати це членство Україні. Пам’ять допускає це, мораль цього бажає, і це може вирішити відкрита дискусія між об’єднаними суверенними націями“.
Цілком є очевидним‚ що якби це сталося‚ ООН у своїй міжнародній діяльності відкрила б „друге дихання“‚ відновила б повагу до себе і подальшу потребу в собі.