Щороку в третій четвер травня Україна відзначає унікальне національне свято – День вишиванки. Це свято самобутнє і не прив’язане до жодного державного чи релігійного.
На невеличкій, пожовтілій від давности років чорно-білій світлині – у вишитій сорочці мій дідусь Микола Плотник. Коли його фотографували, він, звісно, ще не був дідусем. На той час він лише переступив поріг свого третього десятка років. І був справжнім красенем. Хоч вже в той період мав трійко малолітніх діток і був досить міцним господарем у селі Козацькому, що на Чернігівщині. Таким потужним, що більшовики розкуркулювали його з родиною у першу хвилю боротьби з противниками колективізації, і їх одних з перших у Козацькому вигнали з власноруч збудованої хати, відібрали все нажите добро в тому числі й землю, яку дала молодій родині рідна влада. Відправили дідуся разом з дружиною та дітками на багаторічне заслання у Вологодську тайгу.
„Ту сорочку я вишивала своїми руками, – розповідала бабуся Марія. – Ще коли дівчиною була й готувалася до заміжжя. У селі ще з козацьких часів такий порядок був, що наречена після того, як батьки хліб поміняли, обов’язково мала подарувати своєму майбутньому чоловікові вишиту сорочку. Ще козаки вірили, що вишиті на полотні ромбики, кола, інші узори мають не тільки могутню захисну силу від лихого ока, а й дають наснаги до перемоги, є тією міцною ниточкою, що тримає їх з рідною землею і отчим краєм. У тій сорочині білесенькій він і до вінця ставав зі мною. Я ж теж красувалася у вишитій до довгого рукава сорочці“.
До свого заміжжя моя бабуся в скриню наскладала багато вишитих рушників, сорочок для себе, майбутньому чоловікові та його родичам, яких треба було обдаровувати під час весілля. Бабуся розповідала, що вона з раннього дитинства разом з сестрами Катериною, Ольгою та мамою брали до рук голки з домотканою конопляною ниткою, вифарбуваною то в дубовій корі, то в бузині, то у відварі столового буряка або ж в різних травах, бралися вишивати. Того рукоділля разом з сувоями домотканого конопляного та лляного полотна була в неї повна скриня.
Надбати повні скрині вишитих сорочок було гордістю будь-якої неньки і її доньок. Про це і в багатьох піснях мовиться. В тому числі й весільних. Для прикладу наведу лише дві приспівки-передирки дружок і світилок. Перші у нашому селі співали:
Світилка-шпилька при стіні,
А на ній сорочка не її.
А на їй сорочка сестрина,
Виженіть її з-за стола.
Звісно, таке звинувачення в ледарстві не проходило повз увагу світилок, і вони відповідали дружкам:
Брешете, дружечки, як свині.
У мене сорочок – три скрині.
Їх матінка надбала,
Мене в світилки послала!
Як і заведено в селі, бабуся до голки й нитки й своїх дочок – Галю та Олю – привчила. Отож ще маленькими ходили вони вулицями у вишитих сорочках та спідницях. Не соромно було в світилки чи дружки йти.
Коли ж розкуркулювали, оту скриню з добром ледь затаскали на воза і повезли до контори. А там активісти розгребли все по своїх домівках. Вже після багаторічного заслання дідусеві з бабусею розповідали родичі, як у тих вишитих сорочках вулицями села красувалися, за словами дідуся, ледацюги до сьомого коліна. Ще й мали нахабство привселюдно репетувати: „Не тільки куркульським донькам у вишитих сорочках ходити. Хай і моя Маруся в них покрасується“.
Навіть рабська, до десятого поту праця на лісоповалах тайги не вбила ні в бабусі, ні в її доньок майстерності вишивати, не витравила з душі унікального генетичного коду народу, родини і роду, яким була та й понині залишається вишивка. І цілком виправдано вже не одну сотню літ з покоління в покоління передається леґенда, коли сільські жінки з допомогою вишивки зупиняли епідемії хвороб. Ніби під час однієї з таких моровиць на кожному кутку села в одній з хат вночі збиралися жінки і сідали вишивати. Всю ніч ніхто не говорив, лише шептали молитви до Всевишнього та Матінки-Богородиці. Кажуть, пошесть обходила це село. Знайшлися б тепер такі ентузіястки та зупинили б пандемію ковіду чи інших хвороб.
Перед Другою світовою війною, коли вже моя мама виходила заміж, вона теж не зрадила багатовіковій традиції пращурів-козаків і перев’язала свого нареченого Миколу – мого тата – новою власноруч вимережаною вишиванкою з орнаментом навколо шиї, рукавах і від шиї рясною манишкою, яка покривала все сонячне сплетіння на грудях. І буяло серед тих квітів зелене листя дубу – символу сили, міцности, довголіття.
„Щоб ти був міцним, як дуб“, – побажала тоді мама татові. І її слова долинули Богові до вух. Бо охороняла його сорочка-вишиванка не тільки від злого ока, від пристріту, а й від куль та осколків снарядів на фронтах війни. Двічі горів у танку, кілька разів з контузіями та пораненнями стелилася дорога в госпіталі, та, дякувати Богові, повернувся живий до отчого порогу. Та і в радості та горі, у постійних трудах праведних прожив 85 років.
Та й мама в ті давні дні своєї молодості не порушила ще однієї традиції – йшла заміж не в позиченій, не з чужого плеча сорочці. Бо знала, що може на себе перетягнути тоді чужі біди, хвороби, або ж віддати комусь після такої позики свою долю. Більше того: в заново придбаній скрині для мами були й вишиті невісткою рушники, фартухи та сорочки для майбутньої свекрухи з свекром та представників їхньої родини.
Прикро, але й ті обереги родової пам’яті, не вдалося зберегти для наступних поколінь. Багато чого згинуло у вогненному вирі страшної війни, дещо довелося вимінювати на харчі, аби не скосив дітей Голодомор у післявоєнних сорокових роках. Лише свою весільну сорочку, карсетку, спідницю з фартухом мама берегла, як зіницю ока. Завжди одягала їх на празники, коли йшла до церкви, на весілля чи хрестини. Щоби не порушити давніх традицій та звичаїв, у тому весільному вбранні (лише без вінка) попрохала й провести її в останню на землі путь. І її волю виконали.
Але задовго до смерти мама продовжила добру традицію роду і навчила рукоділлю й свою доню, мою сестричку Марію. З-під її вмілих рук теж вийшов не один десяток рушників, сорочок, інших вишивок. На щодень вишивки, як і кілька століть тому, були скромними. Святкові – більш з ретельним узором, а весільна була схожою на справжню кралю, бо готувала для себе з особливою увагою і трепетом. Букети троянд з жоржинами, рути-м’яти, голубоокого барвінку традиційно вкривали не тільки всю пазуху, а й рясно спускалися по довгих рукавах від плечей до долонь.
„Руки жіночі, – повчали бабуся й мама доньку та її подруг-вишивальниць, які збиралися з рукоділлям на своєрідні, як би тепер сказали, вечірні майстер-кляси, – все роблять. І дітей няньчать, і борщ варять, і корову доять. Отож вони мають бути прикриті орнаментами, аби зле око їх не брало“.
У ті роки орнаменти на полотні вже стали не традиційні до цього червоно-чорні, де радість з журбою йшли в обнімку. Вічна історія роду й народу вже співала на полотні піснею яскравих та різнобарвних кольорів. І не тільки традиційним хрестиком, а й гладдю та іншою технікою мережіння. Та й узорів стало значно більше. Запам’ятав, молоді вишивальниці не копіювали їх одна в одної, „щоб доля не пішла за тим візерунком“, а завжди добавляли до них щось своє – гілочку, квіточку чи листочок.
Як вишитий рушник оберігає наші хати, повчала бабуся Марія, так і сорочка з вишивкою захищає людину від злої сили, пристріту та недобрих очей з заздрісними думками. Адже людина, коли заходить в хату, спершу свою увагу звертає на вишиті рушники, а вже потім – на господарів. Таку ж ролю відіграє й вишита сорочка на людині. Узор, орнамент на ній невтралізують погану думку, зле око, й в такий спосіб захищають людину. Після цих слів бабусі і мені захотілося носити вишиванку. Перша вишита сорочка у синіх волошках з’явилася в мене, коли ще навчався в шостому чи сьомому класі. Як не прикро, але тоді це вважалася пережитком минулого. І вже за неповних п’ять років, коли я став працювати в редакції районки і готував до друку допис про вечір вишиванки у Веприцькій школі, керівництво дало мені настанову в тій публікації „не дуже ідеалізувати наше минуле“.
На щастя, ті лихі часи комуністичної брехливої ідеології минули. Сорочка-вишиванка знову повернулася до активного життя, стала справжнім оберегом людини. Різно-барвними нитками вона назавжди вплетена в наші традиції, які вже нікому не вдасться розтоптати чи спаплюжити. Ця сорочка пройшла крізь віки, крізь покоління і нині вона єднає не тільки одну родину чи рід, а й увесь народ. Знову й знову згадую дідуся на фотографії у вишитій сорочці і радію, що з цією сорочиною білесенькою, яку підхопили з рук пращурів, ми наповнилися їх енерґією, і не тільки пишаємося минулим, а й впевнено йдемо в майбутнє.
За ініціятивою патріотів ось уже котрий рік в травні люди відзначають щорічний Всесвітній день вишиванки. Святкують його не тільки в Україні. Два роки тому мені пощастило взяти участь в такому вшановуванні вишиванки в канадському місті Ванкувері. На торжество зібралося більше тисячі вихідців з України і одержані там емоції не можна передати словами. Те дійство треба було бачити і брати в ньому участь. Без перебільшення воно було символом єдності, солідарності, щирої молитви за рідну землю. Згодом був на таких урочистостях і в парку „Золоті ворота“ поблизу Сан-Франциско, на які збиралися представники української діяспори, які живуть в знаменитій Силіконовій долині та навколо неї. Серце раділо від того різнобарв’я узорів на сорочках та блузках учасників.
Святкування дня вишиванки ще раз нас переконує, поки сонце будитиме ранок, доки лине пісня солов’їна, доки мережатимуть узорами сорочки, доти житиме Україна. Бо справедливо говорить мудрість народна: „Ця людина в сорочці народилася“. Так і наша ненька-Україна, попри всі негаразди, що трапляються на її життєвій дорозі, буде щасливою. І сьогодні, де б я не був, з гордістю одягаю і йду між люди у вишиванці. І хай дивуються журавлі, лелеки, чайки з пеліканами, але веселкою сяє, радістю буяє й моя душа, одягнута в узори, вишиті святим хрестиком. А разом зі мною йде по землі і моя Україна. І хай свята княгиня-вишиванка й надалі оберігає мене й мою Україну.
Микола Гринь, член Національної спілки журналістів України, лавреат міжнародної літературно-мистецької премії ім. Пантелеймона Куліша.