Літо 1941-го року. Друга світова війна… Нацисти планують знищити село Горбове разом із мешканцями. Тоді від загибелі людей врятувала чужинка, австрійка Франциска Цайтлер-Пономаренко. Вона опинилася в цій місцині через бажання чоловіка (колишнього військовополоненого) Захара повернутися на Батьківщину. А після народження сина влада СРСР не дозволила виїхати за кордон ні її чоловікові, ні малолітньому синові. 1943 року хотіли репресувати жінку буцімто за співпрацю з окупантами, але мешканцям села Горбове вистачило мужности та сили волі, щоб захистити невинну від комуністичного режиму.
Саме історія життя цієї жінки і надихнула українську письменницю, лавреатку премії Олеся Гончара Олену Печорну створити роман на документальній основі „У затінку земної жінки“. Наприкінці весни 2023 року відбулася презентація цієї книги в Ніжинському державному університеті ім. Миколи Гоголя, який О. Печорна свого часу закінчила з відзнакою за спеціяльністю „Українська мова і література“ та „Практична психологія“. Також відбулася зустріч з головою наглядової ради Фонду розвитку територіяльних громад пам’яті Ф. Цайтлер Володимиром Деми-ден-ком. Він теж доклав зусиль, щоб книга побачила світ. Захід відвідала онука Франциски, яка нині служить у ЗСУ.
За словами авторки, роман „У затінку земної жінки“ – жіноче багатоголосся. Паралельно ми спостерігаємо за долями двох головних героїнь: австрійки Франциски Цайтлер-Пономаренко перед початком Другої світової війни та у воєнні часи і нашої сучасниці журналістки Жанни Коломієць, у житті якої настав кризовий період.
Однією з ключових особливостей творчого методу О. Печорної є психологізм. Вона влучно описує радість чоловіка Франциски Захара після повернення на Батьківщину, зокрема його сприйняття рідної землі.
О. Печорна відтворює картину світу австрійки та її сприйняття чужини.
Коли доля причинила Франциску в СРСР, вона „почувалася бранкою, щоправда, чудною, адже вирок обрала собі сама, ніхто не змушував і в кайдани не брав. Та й в’язниця її – звичайнісінька горбівська хата, отчий дім законного мужа“. Спочатку Фран-циска зовні була скута й небагатослівна. Потім настала стадія прий-няття. А зі смертями малолітніх дітей її серце „корінням у горбівську землю вросло міцно й густо. Уже не вирвати, не розірвати й не розкраяти“.
Остаточно ця жінка поріднилася із місцевими мешканцями під час окупації Горбова за часів Другої світової війни. Через вбивство невідомими двох німецьких військових у село було відправлено каральний загін, який мав виявити злочинців. Було затримано групу чоловіків, але ніхто не зізнавався. Якби не свідчення Франциски все село було б спалене. Вона повідомила, що є австрійською підданою, та засвідчила, що люди, який хочуть розстріляти ні в чому не винні.
Книга спонукає до роздумів на складні, не буденні теми, хоча сьогодні війна вже, на жаль, стала нашою буденністю. Сюжет тривожить, хвилює, а головні герої викликають емпатію. Лаконічний стиль мови та влучні діялоги довершують це видання.
Дарія Бобрик – фахівчиня Центру гуманітарної співпраці з українською діяспорою Ніжинського державного університету ім. М. Гоголя.