Цю історію розповів на веб-сайті „Trigger MMA“ в YouTube його засновник і головний редактор Анатолій Якименко. Сподіваюся‚ це ім’я знайоме багатьом читачам нашої „Свободи“ – тим з них‚ хто в соціяльних мережах не зупиняється на безперервній і переважно порожній балаканині блоґерів‚ а шукає якомога серйознішого і якомога якіснішого осягнення проблем нашого часу‚ українських і світових. За професією він лікар, і‚ ймовірно‚ саме цим можна пояснити дуже рідкісне серед політологів і коментаторів уміння за окремими фактами і явищами побачити процес‚ його джерела і логіку розвитку. Словом‚ цю розумну і глибоко українську людину варто слухати.
Історія‚ з якою А. Якименко поділився у „Trigger MMA“‚ – коротенька‚ але спонукає і до бурхливих рефлексій‚ і до довших роздумів.
Молода російська тележурналістка Марія Шахова запросила до Санкт-Петербурґу на публічну бесіду декількох европейок – британку‚ німкеню‚ француженку і також одну американку. Всі – сучасні‚ розкуті‚ безпосередні‚ ліберально мислячі‚ усі з тих‚ у чиїх очах все‚ що діється довкола – це ознаки безконечного проґресу і „світлого майбутнього“. І всі до одної дуже легко опинилися в пропаґандистській‚ тонко зітканій‚ зовні малопомітній сіті‚ уміло накинутій на них лукавою пропутінською журналісткою.
Позірно це виглядало правдою: ви усі‚ звернулася вона до своїх гостей‚ добре знаєте здавна відомий в Европі й Америці вислів – „російська душа“‚ він виник ще в ХІХ столітті‚ ще в часи Достоєвського і Толстого‚ ніколи не піддавася жодним сумнівам‚ бо‚ отже‚ це вповні самоочевидна річ. А тепер скажіть мені‚ чи є подібний вислів щодо ваших народів і країн? Чи хтось десь чув про „британську душу“‚ „американську душу“‚ „французьку душу“‚ „німецьку душу“?
Гості мовчали‚ знизували плечима… Ні‚ вони такого не чули… Ні про британську душу‚ ні про американську…
Марія Шахова переможно посміхалася. Знала‚ що „там“ будуть нею вдоволені: втерла носа всяким піндосам і піндоскам!
І було б смішно‚ якби не було сумно. Представниці тих країн‚ котрі ми маємо за цивілізовані‚ розвинуті‚ передові‚ перспективні‚ не спромоглися заступитися за свої народи‚ не усвідомлюють національних особливостей‚ не бачать у своїй історії всесвітньо значимих подій і заслуг. Не відчувають не те що пієтету‚ але навіть елементарної поваги до минулого. То яку перспективу своїм країнам несе ця категорія молодих людей? Бо насправді нема народу без минулого‚ і нема майбутнього без минулого.
Хіба це не ганьба‚ що освічена дівчина з Лондону мовчала тоді‚ коли можна було так багато згадати? Про славне минуле Острова‚ про його одночасну тягу до світу і до самого себе. Про цю рівновагу‚ що породила феномен англійського джентльменства. Про британське пуританство. Про Шекспіра…
Мала що сказати й американка‚ але‚ мабуть‚ належить до тих багатьох лібералок‚ хто соромиться американського минулого‚ не цінить у ньому фундаменальної речі – духу свободи‚ не усвідомлює тих небачених в історії зусиль‚ що були потрібні для започаткування нового типу людського суспільства‚ не шанує тих світлих розумів‚ як от Емерсон‚ ні гарячих сердець‚ як Волт Вітмен‚ з яких народжувалася своєрідна американська культура.
Простих знань за середню школу вистачило б і німкені та француженці‚ щоб пояснити історичну своєрідність їхніх народів‚ велику спадщину‚ перейняту від давнього Риму – німецьке покладання на сильну індивідуальність (досить згадати Ніцше у філософії чи Ваґнера в музиці) і французькі мрії про досконалий соціюм (згадаймо Руссо чи Сен-Сімона).
Так‚ світ це говорить: „російська душа“. Говорить‚ не розуміючи‚ що воно таке. Ба – самі росіяни цього не розуміють (Тютчев: „Умом Россию не понять.“). І це справді так. Розум‚ раціональний аналіз тут безсилий. Можна лише припускати‚ де початки потворної якости „російської душі“ – її рабства. Це не випадкова історична паралель: у 1215 році британський король оприлюднив „Велику хартію вольностей“, і в тому ж 1215-му Чингісхан своєю „Великою Ясою“ повідомив‚ що над кожною людиною панує його єдина воля.
„Велика Яса“ – це практична політика всіх пізніших московських ханів – ленінів‚ сталінів‚ путінів.
Можна подати сотні й тисячі цитат з праць самокритичних росіян (єдина для нас втіха!) про „російську душу“‚ але ніхто не годен відповісти‚ чому вона така невиправна‚ незмінна. Не дає на це відповіді й фундаментальне етно-психологічне дослідження російського письменника Віктора Єрофєєва „Енцикпопедія російської душі“ – з цим неспростовним зізнанням:
„…В Росії методично перебили всіх найкращих. Перебили найкращу аристократію, найкращих попів та ченців, найкращих підприємців, найкращих меншовиків, найкращих більшовиків, найкращу інтеліґенцію, найкращих військових, найкращих селян. Залишилися найгірші. Найпокірніші, найбоязкіші, найменші. І я – серед них. Теж – з найгірших. З покидьків. Ми засмічуємо землю. І зрозуміти, якими були ті найкращі, вже не можна. Та й не треба. Все одно з найгірших не зліпиш найкращих…“
І висновок: „Росіяни – справжнісінькі паразити“.
Ще промовистіше свідчать про те саме не теоретичні узагальнення‚ а буденні приклади з життя.
Колись Олена Боннер‚ дружина академіка Андрія Сахарова‚ згадувала такий випадок: „Рік 1971. Їдемо в таксі по Москві. Водій молодий, балакучий. Розповідає про своє життя. Щоб зорієнтувати пасажирів у часі подій, каже: „Це було тоді, коли чехи на нас напали“. Тобто, мається на увазі серпень 1968-го. Сахаров перепитує: „Хто на кого напав?“. Водій уточнює: „Ну, пам’ятаєте, чехи на нас напали. У Празі“.
Ще раніше бридку сутність „російської душі“ увічнив у 1908 році відомий російський письменник Олександер Купрін (1870–1938) розповідаючи‚ що йому довелося побачити‚ разом з поетом Іваном Буніном‚ під час подорожі до Фінляндії: „Назад ми поверталися пізно вночі. Близько одинадцятої години поїзд зупинився на станції Антреа, і ми вийшли перекусити.
Довгий стіл був заставлений гарячими стравами та холодними закусками. Тут була свіжа лососина, смажена форель, холодний ростбіф, якась дичина, маленькі, дуже смачні биточки тощо. Все це було надзвичайно чисто, апетитно та охайно. І тут же по краях столу височіли гіркою маленькі тарілки, лежали купами ножі та виделки і стояли кошики з хлібом.
Кожен підходив, вибирав, що йому подобалося, закушував, скільки йому хотілося, потім підходив до буфету і з доброї волі клав на стіл рівно одну марку (37 копійок). Жодного нагляду, ніякої недовіри.
Наші російські серця, які так глибоко звикли до паспорта, поліційного постерунку примусового піклування старшого жандарма, до загального шахрайства та підозрілости, були геть пригнічені цією широкою взаємною вірою.
Але коли ми повернулися у вагон, на нас чекала чарівна картина в істинно російському жанрі. Справа в тому, що з нами їхали два підрядники з кам’янодобувних робіт.
Всім відомий цей тип багача з Міщівського повіту Калузької губернії: широка, лискуча вилиця‚ червона морда, руде волосся, ріденька борідка, шахрайський погляд, побожність на п’ять копійок, гарячий патріотизм і зневага до всього неросійського – словом‚ добре знайоме істинно російське обличчя. Треба було послухати, як вони знущалися з бідних фіннів.
От дурні так дурні! Вже ж такі йолопи, чорт їх знає! Та я ж, якщо підрахувати, за три рублі на сім гривень з’їв у них, у негідників… От сволота! Мало їх б’ють, сукиних синів! Одне слово – чухонці!
Другий підхопив, давлячись від сміху:
– А я… навмисне склянку розбив, а потім узяв рибу і плюнув у неї!
– Так їм і треба, сволочам! Розпустили анафем! Їх треба в кулаці тримати!“.
Чи щось змінилося в „російській душі“ від того часу?