Про геніяльну й знамениту на весь світ актрису Марію Заньковецьку (справжнє прізвище Адасовська) написано дуже багато. Що стосується віршів, то серед них особливо мені лягла на серце поезія Олександра Олеся. Саме він на 30-ліття праці артистки проникливо сказав:
Де йшла вона –
там сходили троянди.
Куди дивилася – зірки.
Із сліз її займались діаманти,
З зітхань – знімалися чайки.
Хто чув її, той чув наш степ
Зелений став у нашому гаю;
Той розумів наш біль і гнів шалений
І плакав в нашому краю.
Авторка книги Надія Онищенко кожним рядком дослідження переконує читача, що увага до життя і творчости М. Заньковецької, яка в знак подяки і поваги до отчої землі в основу свого сценічного псевдоніму взяла назву рідного села Заньки на Ніжинщині, не випадкова. Ще б пак! Адже, посилається авторка на спогади представниці родини конструктора Сергія Корольова Наталії Сергіїв-ни, у родині якої зберігали леґенду про дружбу з М. Заньковецькою, вона вже в першому спектаклі грала і співала з таким почуттям, що в самої текли сльози, а зал ридав…
Голова Центральної ради УНР, перший президент Української Народної Республіки Михайло Грушевський назвав М. Заньковецьку справжньою царицею сцени. Письменник Антон Чехов, що неодмінно наголошував про своє народження в українському місті Таганрозі, називав її українською королевою, якої Україна ніколи не забуде. Він збирався писати для неї п’єси, українською мовою і цим піднести на небувалі вершини театр Кропивницького, в якому вона найдовше виступала. Хоч для неї і для слави українського театру вже писали Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Іван Тобілевич, Панас Мирний.
Композитор Станіслав Людкевич говорив, що найбільших артистів ніхто не звільняв від того, щоб вони всі свої сили, все своє мистецтво присвятили своїй нації. Звісно, на правому фланзі цієї шеренги мистців він бачив М. Заньковецьку. Бо в період російського посиленого режиму і українофобства саме вона – найвидатніша українська артистка того часу – була прикладом такого патріотизму й жертовності.
З книги „З золотого гніздечка Заньковецької“ постають цікаві факти, відомі з тих же досліджень істориків, краєзнавців і театрознавців. Так у 1882 році майбутня найперша народна артистка Української РСР дебютувала з небувалим успіхом на сцені театру М. Кропивницького в ролі Наталки Полтавки. А вже у 1886 році М. Заньковецька гостює з цим же театром у столиці тодішньої імперії Петербурзі. Вистави української трупи двічі відвідав імператор Олек-сандер III з родиною і почетом. Він не стримував захоплення і пропонував їй місце в імператорському театрі з нечуваним на той час річним гонораром 24 тисячі рублів. Але навіть така велетенська сума не спокусила М. Заньковецьку. Вона послалася на погане знання російської мови та сильний український акцент у розмові.
Наступного року – шалений успіх на сценах Москви. Своєю грою вона викликала бурю емоцій, ентузіязму та захоплення не лише у масової публіки, але й покорила серця світил російської інтелігенції. А серед них – Лев Толстой, Іван Павлов та мистці українського походження Ілля Рєпін і А. Чехов. Її знову запросили на російську сцену. І знову від майстрині сцени першої величини прозвучала відмова.
І вже в 1898 році М. Заньковецька виступала на першому Всеросій-ському з’їзді театральних діячів з доповіддю про тяжке становище українського театру як результат тиску і цензури, яка забороняла вистави про історичне минуле українського народу та про суспільно-економічні проблеми українського селянства, життя якого їй близьке і зрозуміле, адже й батька у вже згаданих рідних Заньках спіткала доля розореного дідича.
Як тут не погодитися з думкою автора передмови „Розворушує приспану пам’ять“, написаної до книги доктором філологічних наук, професором Миколою Тимошиком, про те, що ось яку силу мала й сьогодні має „ця дивовижна плеяда корифеїв українського театру, котру найбільше боялися північні завойовники. І зіркою першої величини в ній була наша видатна землячка Марія Заньковецька“.
Авторка цитує слова Головного отамана військ УНР Симона Петлюри і найбільш шанованого театрала Костянтина Станіславського, які наголошували про могутній талант М. Заньковецької, який би зробив честь найкращій европейській сцені.
Зоря М. Заньковецької не згасає до цього часу і ще довго світитиме дороговказом для майбутніх поколінь прихильників Богині Мельпомени.
Авторка пише: „Заньковецька на сцені виразила біль української нації так само геніяльно, як Шев-ченко у слові“.
Витонченість фіґури, незвичайна українська врода, обдарована чудовим драматичним сопрано, прекрасна дикція, тонка інтуїція, швидка спостережливість, вроджена особиста шляхетність, почуття міри – це далеко не повний перелік чеснот і принад справжньої майстрині сцени, про які йде мова в книзі Н. Онищенко. Саме це поставило її на перше місце не тільки серед корифеїв українського театру, але й зрівняло Зань-ко-вецьку із зірками світової слави. Про це переконливо розповідає у наступних розділах й Надія Онищенко, авторка численних публікацій на краєзнавчу тематику у Ніжині, дирек-торка Центру гуманітарної співпраці з українською діяспорою Ніжинського університету ім. Мико-ли Гоголя та редакторка науково-популярного журналу „Наш український дім“.
Просвітянка з різноманітних джерел по рисочці видобувала нові вкрай цікаві і напрочуд важливі для науки і правдивого зображення про життя і сценічну діяльність відомості про славну актрису. Вона зробила до назви книги інтригуючий підзаголовок „Ніжинські родини в колі видатної актриси“. Бо саме через названі родини не переривалася і до сьогодні живе славна театрально-культурна традиція Ніжина.
Що ми, сучасне покоління українців та й попереднє, могло знати про Москвичових, Булиг, Малиш-Федорців, Грудин, Левченків, Сіриків, Проценків, Коломийченків, Лучицьких, Назарових, Богомольців? Це перший десяток звичайних і водночас незвичайних ніжинських родин, по долях яких пройшовся бульдозер комуно-більшовицьких репресій. Під ним були розчавлені талановиті, патріотичні особистості, яких доля звела з М. Заньковецькою, і про що майстерно, цікаво, детально вперше в сучасній науковій публіцистиці розповідає Н. Онищенко.
Не менш важливим внеском Н. Онищенко у відновлення справедливости щодо сценічного життя М. Заньковецької є повний розгром тези окремих недоброзичливців чи заздрісників таланту актриси, які писали, що М. Заньковецька була заздрісна й не допускала поруч себе інших талантів. Це нісенітниця. Авторка книги переконливо про це розповідає в нарисах. В одному з них „Ім’я як реліквія“ вона наводить вислів М Заньковецької, яка свого учня і театрального послідовника Бориса Романицького називає „орлятком“ з „мого золотого гніздечка“. У нарисі про Оксану Булигу авторка цитує її слова із спогадів, коли після зіграння Оксаною першої ролі Мелашки в „Наймичці“ Занько-вецька подала їй руку і мовила, що в неї талант, який треба розвивати і працювати над собою. А через два роки М. Заньковецька запропонувала Оксані Булизі разом готувати „Лимарівну“. Ту саму п’єсу, яку написав спеціяльно для Заньковецької Панас Мирний.
Після вистави „Наймички“ Тобіле-вича публіка винагородила новачка Лучицького-Оршанова гучним ревом овацій. А М. Заньковецька обсипала молодого партнера поцілунками і сказала його батькові, що його син буде чудовим актором. Пророцтво великої актриси збулося.
Представниця цієї акторської династії Анжеліна Лучицька говорить, що її театральною вчителькою була „сама Марія Костянтинівна“. Як реліквію Анжеліна зберігала особисті речі Заньковецької: сценічні костюми, прикраси, які передала в Ніжин-ський краєзнавчий музей. Інша ж представниця цього роду Катерина на українській сцені майстерно продовжила типологію інтеліґентности М. Заньковецької.
Проф. М. Тимошик наголошує, що „низка чи не вперше оприлюднених фактів і епізодів заслуговує на окремі дослідження. І це дає сподівання, що авторка не залишить порушену важливу тему й порадує читача новими результатами своїх невтомних і таких потрібних у нинішній, поки що, на превеликий жаль, не українській Україні, розшуків“. Побажаймо ж їй успіхів на цьому нелегкому шляху і підставимо плече дослідниці. І першим внеском у цю справу є моя аналіза архіву газети „Свобода“, де я відшукав низку цікавих досліджень про життя і геніяльну творчість нашої славної землячки, яка де не йшла, там сходили троянди та із сліз якої, за словами О. Олеся, займалися діяманти творчости і шани людей.