Родина Симиренків

Коли йдеться про родину Сими­ренків то, насамперед, називають ім’я Левка Симиренка – видатного вченого-помолога, який став засновником промислового садівництва в Україні, розробивши наукові основи розведення, закладки та вирощування плодово-ягідних культур. Лев Сими­ренко – без сумніву є історичною постаттю і по праву відноситься до когорти славетних українців. Однак не лише він представляє цю унікальну родину видатних українців.

Закарбувався у пам’яті один епізод. Багаторічний директор Мліїів­ського науково-дослідного інституту садівництва Микола Артеменко вирішив продемонструвати прижиттєвий журнал наукових спостережень Л. Симиренка. Перед шафою, де знаходився безцінний фоліянт, він став на коліна і промовив, що складає данину шани не лише генію помології, а й усій династії Симиренків, що вписала яскраві сторінки у розвиток вітчизняної промисловості, зокрема, машинобудування, суднобудування, виробництво цукру, садівництво, розвиток культури, створення соціяльних умов для робітників, підготовки висококваліфікованих кадрів для харчової галузі.

Саме завдячуючи таким ентузіястам як Микола Артеменко, Петро Вольвач, Тетяна Симиренко, газеті „День“, десяткам земляків вдалося повернути із забуття величні справи родини Симиренків, які десятками років переслідувалися, чи замовчувалися як за царських, так і в часи радянської влади.

Тепер на території маєтку, побудованого Федором Симиренком, розташований Інститут помології Академії наук України, де і зберігся будинок Симиренків, навколо якого розкинувся затишний парк, а поряд з ним церква Святої Трійці, збудована у 1858 році, також родинний цвинтар славетного роду, який упродовж XІX ст. був одним з найзаможніших і найславетніших в Україні. На території парку збереглося ще декілька споруд другої половини ХІХ ст.: лябораторії, насіннєсховища, оранжереї.

У Палаці науки, збудованому в 1926 році, міститься головний корпус Інституту помології. Перед ним, на галявині, стоїть пам’ятник Левку Симиренку.

Зачинателем роду був Степан Симиренко з козацького роду, який через обставини попав у кріпацтво, чумакував, там під мажею і помер. Один із його синів – Федір разом із свояком Степаном Яхненком (одружені на сестрах) зуміли розгорнути власну справу, збудувавши на річках Рось та Вільшанка водяні млини.

Розбагатівши, викупили з кріпацтва свої родини. Згодом була створена відома на всю Україну фірму „Брати Яхненки і Симиренко“, яка стала наймогутнішою аґрарною фірмою у 1840-их роках. Так зафіксовано в історичних джерелах. Однак є іще одна версія походження первісного капіталу родин Симиренків та Яхнен­ків.

Вона побутує серед земляків і популярна в середовищі краєзнавців. Говорить вона про те, що свояки Федір та Степан зустріли у Смілі на базарі незрячого старого козака, якого вирішили прихистити. Через певний час він розповів про козацький скарб. Саме ці кошти і пішли на викуп родин із кріпацтва та на розбудову власної справи. Яка із цих версій є достеменною складно сказати, а може мають місце і обидві із них.

По різному вкладали кошти Яхнен­ки і Симиренки. Перші – у борошномельну галузь. Симиренки ж – у розбудову маєтку, створення декоративного та плодоовочевого саду. Але найголовнішою інвестицією для Федора Симиренка стало навчання у провідних навчальних закладів Европи синів – Платона та Василя. Саме вони найбільше прославили цей рід.

Платон Симиренко перетворив провінційне містечко Мліїв у значний промисловий і культурний центр центральної України. Своїм коштом він спорудив типові будинки для працівників, загальнодоступну лікарню, школу на шість кляс, бібліотеку, театр. Містечко отримало газове освітлення та водогін. У 1858 році завершено спорудження Свято-Троїцької церкви. Платон успішно запровадив нові форми господарювання. У 1843 році у селі Ташлик, що на Смілянщині, запущено перший у царській імперії паровий цукро-рафінадний завод. У Млієві розпочав роботу машинобудівний завод, який виробляв устаткування для цукрової галузі, там же були споруджені і спущені на воду пароплави „Українець“ та „Ярослав Мудрий“. На околиці Млієва збудував ще один цукро-рафінадний завод. Продукція цих заводів стає конкурентною не лише в царській імперії, а й в Европі.

У Млієві було відкрите спеціяльне технічне училище для підлітків, ініційовано підготовку інженерних кадрів у Київській політехніці.

Платон Симиренко відомий і своєю турботою про українську культуру, меценатською діяльністю. Саме його коштом у 1860 році було видано повне прижиттєве видання „Кобза­ря“ Т. Шевченка. А ще він запровадив для найкращих студентів історико-філологічного факультету Київ­ського університету Св. Володимира іменні стипендії. Відомо, що Платон прихистив після заслання Павла Чубинського, відомо всім нам автора тексту гимну України.

За своє коротке життя (42 роки) Платон зумів вкласти душу у ще одну справу, яка возвеличила родину Симиренків, – створення на промисловій основі племінного плодово-ягідного розсадника, оранжереї, дендропарку. Саме сорт яблук, який вирощеній тут названо на його честь – ренет Симиренка. Після смерті Платона Симиренка, справи фірми „Брати Яхненки та Симиренко“ пішли на спад, врешті вона збанкрутіла. Справу родини Симиренків практично із нуля відновив Василь Федо­рович Симиренко український промисловець, інженер-конструктор та технолог у галузі цукроваріння, визначний меценат української культури, видавець. У кінці ХІХ ст. у селі Сидорівка колишнього Корсунь-Шевченківського району він купив занедбаний казенний цукровий завод і вивів його у одне з розвинених підприємств реґіону, заклав дендропарк і побудував власним коштом будинок, де мешкав. До будинку проклав бруківку, яка разом з будинком збереглася до сьогодні.

А ще В. Симиренко 40 років свого життя передавав десяту частину своїх прибутків на розвиток української культури. Йому завдячують Михайло Грушевський, Михайло Драгоманов, Леся Українка, Михайло Коцюбинсь­кий, видання „Київської старини“. Коштом В. Симиренка було придбано приміщення у Львові для Наукового товариства ім. Шевченка.

Така позиція родини Симиренків щодо сприяння українській культурі, освіті, облаштуванню побутових умов, добробуту працівників підприємств витікала із глибокої внутрішньої мотивації, патріотичних почуттів, розуміння важливости духовного розвою рідного краю. У сім’ї Сими­ренків діти виховувалися в повазі до старших, до минулих поколінь, починаючи від козацтва за часів Богдана Хмельницького; шанувалися українські народні традиції, українська культура, за що вони неодноразово переслідувалися царським режимом.

Так сталося із Левком Симиренком, який за участь у народовольчому русі був заарештований і відправлений на семирічне заслання до Красноярська. І там вирощував низькорослі сади плодових дерев.

Нарешті в 1887 році Лев Симирен­ко повертається на рідну українську землю з дружиною Альдоною Гружевською, товаришкою по заслан­ню, польською політичною діячкою. Вчений, якому заборонено жити у великих містах, стає не тільки продовжувачем родинних здобутків у галузі садівництва, а й підіймає цю галузь на найвищий щабель світового рівня, створює помологічний розсадник, організовує колекційний сад (за теперішньою термінологією – генетичний банк садівництва), в якому було зібрано понад 3 тис. сортів вітчизняного і зарубіжного походження, в тому числі 900 сортів яблунь, понад 800 – груш, 350 – вишень і черешень, 165 – аґрусу, а також чисельний асортимент абрикосів, персиків, горіхів, сотні форм і різновидів декоративних дерев і кущів, включаючи хвойні породи і троянди. Широко відомий сорт яблук Ренет Симиренка, названий на честь батька, було створено в Млієві і розповсюджено в багатьох країнах світу, дякуючи Левові Симиренку. Праці вченого щодо районування плодово-ягідного асортименту, аґротехніки посадки і вирощування не втратили своєї актуальности і сьогодні.

За свідченням архівів у дні революційних подій Л. Симиренко передав свій розсадник і колекційний сад, збережений від крадіжок і порубок на дрова, у державну власність. Йому видали мандат, датований 17 квітня 1919 року, що засвідчує його як завідуючого садовим господарством.

Однак у ніч з 5 на 6 січня 1920 року невідомі, пострілом із ґвинтівки смертельно поранили Л. Симиренка. Більшість дослідників вважають, що 65-річний український учений Лев Симиренко став чи не найпершою жертвою антиукраїнського молоху тоталітаризму. За загадкових обставин спіткала смерть у 1919 році і двох молодших братів Лева Платоновича – Миколу й Олексія, які мешкали в Києві.

Така ж доля спіткала і сина Льва Платоновича – Володимира – видатного українського вченого-садівника, помолога та організатора вітчизняної садівничої науки професора. Саме він став продовжувачем справи батька, коли навесні 1921 року його призначили директором дослідної станції та Державного помологічного розсадника у Млієві. За 10 років перебування за кермом цієї установи він дійсно створив світового рівня авторитетний і знаний у світі науковий заклад. Мліївська дослідна станція під керівництвом професора В. Симиренка стала головним садівничим науково-методичним центром всієї країни. Їй підпорядковувалася мережа дослідних садівничих установ не лише в Україні, але й у Росій­ській Федерації та республіках Закавказзя. На Мліївській дослідній станції була організована і запроваджена в життя запропонована В. Симиренком модель комплексного вивчення плодових культур. Глибоко вивчалися не лише помологічні особливості сортів та аґротехніка догляду за садом, але й проводилися серйозні дослідження з селекції, фізіології, біохемії, аґрохемії, аґрометеорології плодових культур технічної переробки та зберігання плодів та овочів, захисту рослин, фітопатології та ентомології.

Однак він став жертвою переслідувань за стійку позицію щодо псевдонаукових теорій, що і призвело до смертельного конфлікту В. Симирен­ка і всієї української садівничої наукової школи з поглядами заполітизованим російським імперським „мічурінсько – лисенківським“ угрупованням, які не без допомоги кремлівських вождів насаджувалося в країні.

Результатом переслідувань став перший арешт Володимира у січні 1933 року за вигаданими твердженнями у контрреволюційній діяльності, за що був ув’язнений у виправно-трудовій колонії. У 1937 року за зразкову поведінку випущений на волю.

Однак у тому ж році був заарештований вдруге, знову допити, тортури. Через 10 місяців відпущений. Після третього арешту у 1938 році він був розстріляний у вересні 1938 року під Курськом. Так закінчилося на 47-му році страдницьке життя великого вченого, який достойно становить гордість симиренківського роду.

Варто загадати іще одного представника цієї славетної родини – Симиренка Олексія Володимировича (1931-1979, відомого вченого-соціолога, автора багатьох знакових праць, професора Пенсильванського університету.

Біля відновленої Свято-Троїцької церкви у Млієві знаходиться родинна усипальниця славетної родини Симиренків. Сюди не заростає стежина вдячної пам’яті за життєвий подвиг, який здійснили ці уславлені українці.

Анатолій Чабан, доктор історичних наук, професор.