Напередодні президентських виборів у Республіці Білорусь очільник цієї країни Олександр Лукашенко провів телефонну розмову із російським колеґою Володимиром Путіном. Звичайно, говорили насамперед про затриманих у Білорусі бійців приватної військової кампанії „Ваґнер”, яких підозрюють, зокрема, у причетності до бойових дій на окупованій частині Донбасу. Прес-служба Кремля наголосила, що долю затриманих вирішать „в дусі взаєморозуміння, характерного для співпраці двох країн”.
В. Путін висловив О. Лукашенкові свою зацікавленість у збереженні стабільности в його країні під час президентських виборів. Якщо перекласти з путінської мови – пообіцяв ситуацію не дестабілізовувати й заплющити очі на дії О. Лукашенка зі „стабілізації”, якщо виникне така необхідність. Адже ми знаємо, що таке стабільність по-путінськи. Це коли люди погоджуються з владою, щоб ця влада не робила. Й таке розуміння стабільности О. Лукашенка цілком влаштовує.
Розмова президентів знову нагадала: білоруський правитель може обіцяти Києву що завгодно, аж до видачі „ваґнерівців”, які могли воювати на Донбасі. Але всі ці обіцянки, переконаний, це просто елемент його гри з Кремлем. Кремль потрібен О. Лукашенкові, бо є головним донором його режиму, дозволяє десятиріччями не реформувати Білорусь і залишати цю країну в жалюгідному стані радянського заповідника.
А сам О. Лукашенко потрібен Кремлю для того, щоб незалежність Білорусі ніколи не стала справжньою й невідворотною незалежністю суверенної держави. Щоб це була „напівнезалежність” сателіта, якому доводиться рахуватися зі „справжньою державою” у визначенні принципових моментів своєї зовнішньої політики. Росія зробить все можливе для того, щоб на чолі Білорусі ніколи не опинилася людина, здатна насамперед захищати національні інтереси білоруського народу, а не свої власні інтереси й забаганки Кремля.
Ця концепція обмеженого суверенітету і є сутністю підходів Москви до сусідніх країн. І її ініціятором є зовсім не В. Путін. Її ініціятором був ще Борис Єльцин, коли 25 років тому розпочав політику „різношвидкісної інтеґрації” колишніх радянських республік із Росією. Розпочав саме з лукашенківської Білорусі.
А що таке різношвидкісна інтеґрація? Це коли колишні радянські республіки рухаються у бік Москви – але на різних швидкостях. Проте рано чи пізно мають повернутися всі. Білорусь мала б стати першою, але…
Але у Кремлі першою хотіли б бачити іншу колишню радянську республіку – Україну. Тому й з Білоруссю не поспішають. Тому й завдання О. Лукашенка – або ж не О. Лукашенка, а його спадкоємця – зберігати „напівнезалежність” Білорусі доти, доки „напівнезалежною” не стане Україна.
А вже тоді можна буде вирішити питання про поглинання – ой, пробачте, про „інтеґрацію” – обох „братніх республік”.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода.