Вважалося, що для розуміння дій Путіна важливим є образ щура, який кинувся на малолітнього пітерського підлітка, коли той загнав щура в кут смердючого двору. Путін, здається, назавжди закохався в цього щура і зрозумів, що напад – найкраща тактика і стратегія для будь-кого, хто опиняється у брудному кутку.
Так ми могли думати донедавна. Насправді виявилося зовсім інакше. Коли вирощені Путіном карні злочинці вирушили в похід на Москву, щоб порозумітися з путінським же спільниками з Міністерства оборони і Генштабу, ніхто ні на кого не став кидатися. Шойґу з Ґерасимовим, полководці нового часу, втекли з Ростова і сховалися в кущах. А той, кого ми вважали щуриним королем, замість стрибка став дзвонити знайомому хижакові до Мінська і скаржитися, що Приґожин трубку не бере.
Путін так і не став щурячим королем. Він не став тим самим пацюком, який кинувся на нього з кута, щоб врятувати свою шкуру. Він так і залишився маленьким, переляканим, непоказним Путіном, який у сльозах і соплях тікав від щура в темряві холодного двору. Бідолашний Вова!
Ні, це ми бідні – на чолі величезної ядерної держави виявився такий параноїдальний закомплексований боягуз, що зганяє на нас свої дитячі образи і свій вічний страх. Це зараз, коли Лукашенко прогнав Приґожина та його архарівців, Путін знову наважився, бігає Кремлем, кричить на чиновників і обходжує військових. Легко бути сміливим, коли під Москвою не стоять загони Ваґнера. Легко нападати на Україну, коли в тебе ядерна зброя і втричі більше населення. Легко підтримувати соціяльну стабільність, коли ти маєш нафтодоляри. Але як тільки щось відбувається не так, як ти намалював у своїй голові, ти відразу ж впадаєш у сказ і паніку, починаєш тікати від щура.
Президент Росії, який просить допомоги білоруського диктатора. Лукашенко, який дає вказівки директору ФСБ. І ці люди потім розповідають про суверенітет, про те, як вони відстоюють інтереси Росії і нічим не поступляться перед треклятим Заходом. А їх може налякати до гикавки будь-який карний злочинець на танку. А ними вже зневажає недофюрер із Мінська. Яка ганьба!
Втім, Путін із компанією нічого про цю ганьбу навіть і не дізнається. Він звик принижувати слабких і прогинатися перед сильними. Але як тільки з’явився хтось незрозумілий з автоматом і ніхто не став зупиняти чергового карного злочинця, він одразу почав гарячково телефонувати до Мінська та Астани. І це побачили всі. І тепер одні розбігатимуться, інші заарештовуватимуться, а треті думатимуть про свій власний „марш справедливости“.
Тепер усі знають, що Путін у паніці та соплях втече від будь-якого щура.