21 лютого не лише Україна, не лише діяспора, а вся світова громадськість не без тривоги чекали на виступ Володимира Путіна перед Федеральними зборами Росії. Від цього виступу, від його появи на концерті в Лужниках чекали нових нападів лиходійства, нових сенсаційних заяв, нових обіцянок воєн та конфліктів. Справді, адже для чогось послання відкладалося аж два роки, щоб у момент появи Путіна перед депутатами зробити ефект політичного вибуху.
Але вибуху не сталося. Путін по суті прочитав торішній текст, який цілком міг би прозвучати, якби не було війни проти України. Політичний оглядач Віталій Портников зауважує: „Тепер, власне, зрозуміло, на що чекав диктатор. Від чекав перемоги. Він хотів виступити перед відгодованою челяддю із розповіддю про те, як приєднав Україну за три дні. А коли стало ясно, що його „бліцкриґ“ ганебно провалився, вирішив дочекатися хоч якогось розгромленого міста, щоб знову виглядати збирачем земель. Але оскільки жодного успіху не було і немає, Путінові довелося видертися на трибуну просто для того, щоб Байден, який приїхав до Европи до річниці путінської аґресії, виглядав „наздоганяючим“, „відповідальним“, „реаґуючим“. Не дивно, що Путін, цей великий стратег усіх часів і народів, знову прорахувався. Після приїзду Байдена до Києва „наздоганяючим“ виявився вже сам російський президент. Цей приїзд – вічна гордість Байдану та вічна ганьба Путіна, який розраховував ще рік тому приймати парад на Хрещатику“.
Київ, який пережив у своїй довгій історії не одну аґресію з півночі, і цього разу опинився в історичній недосяжності. Диктатор із його порожніми амбіціями так і залишився у Москві.
Путіна порівнюють з Гітлером чи Сталіном заслужено: злочини путінської Росії цілком можна порівняти зі злочинами гітлерівського Райху і сталінського СРСР. Росіяни вбивають, ґвалтують, грабують, намагаються вморити мирних громадян голодом і холодом, а більшість російського населення у захваті від того, що знову живе в країні, єдине призначення якої – знищувати інших.
Єдина відмінність Путіна від інших убивць і тиранів – так це те, що ті знали, навіщо вони творять зло та насильство. І Сталін, і Гітлер були політичними революціонерами. Вони творили страшне, криваве, безпросвітне майбутнє, але майбутнє.
Путін – сірий неосвічений обиватель, який заліз у гітлерівський бункер і натягнув сталінські чоботи. Майбутнє його не цікавить. Він хоче у минуле. Він хоче не збудувати, а відновити те, що давно зотліло. Нічого живого в ньому просто не спостерігається, як, зрештою, і в країні, яку він очолює.
І коли ми говоримо, що війна Росії проти України – це типова війна зла з добром, ми маємо додати, що це ще й боротьба смерті з життям, це бій мерців, які обожнюють минуле, з людьми, які прагнуть у майбутнє.
В. Портников пише: „Ця війна завершиться остаточною загибеллю мерців“.
Президент України Володимир Зеленський 20 лютого сказав: „Держава-аґресор, яка послідовно йшла до того, щоб стати державою-терористом, відповідатиме за свої злочини. Відповідатиме завдяки зусиллям України й усіх наших партнерів, усього вільного світу, усіх, хто зараз допомагає нам захищати нашу незалежність, свободу й міжнародний правопорядок. Ми переможемо в цьому історичному протистоянні.
Зараз ми абсолютно впевнені, що немає нічого, що могло б похитнути нашу демократію. Жоден елемент українського життя вже не є й ніколи не буде крихким. І наша міцність – це потужний внесок у міцність усіх волелюбних націй у світі.
Саме зараз і саме в Україні вирішується доля світового порядку, який заснований на правилах, на людяності, на передбачуваності.
Ми маємо зробити все, щоб саме цього року можна було поставити крапку в російській аґресії, дати волю нашим на сьогодні ще окупованим територіям і дати ґарантії надійної безпеки як нашій державі, так і всім народам Европи, які хочуть жити вільно та в мирі“.