Вершинна зустріч НАТО у Вільнюсі завершилася. Головне питання – яку користь вона принесла Україні? Мабуть, єдиним помітним досягненням є обіцянка скасувати для України Плян дій щодо членства в НАТО (ПДЧ), що, звичайно ж, має прискорити вступ України. Але це станеться лише після того, як Україна отримає офіційне запрошення приєднатися. А от термінів у Вільнюсі не було визначено. Зрозуміло лише, що це станеться після закінчення нинішньої війни та після виконання Україною низки умов: наближення її збройних сил до стандартів армій НАТО, посилення цивільної контролі над ними, подальше зміцнення української демократії, зокрема, боротьба з корупцією.
Зауважу, що тут ми маємо справу з подвійними стандартами. Коли в НАТО не те що запрошувалися, а ставали повноправними членами кілька балканських країн, то рівень відповідности їхніх збройних сил вимогам НАТО був нижчим, ніж зараз у ЗСУ, рівень демократії там був не вищим за український, а корупція була сильнішою.
Очевидно, що причини невизначености із запрошенням України пов’язані не з Україною, а з Росією, перед якою все ще відчувають страх уряди деяких країн НАТО, і насамперед адміністрація Джо Байдена. Невипадково Володимир Зеленський перед початком саміту висловив побоювання, що саме запрошення України до НАТО може стати предметом торгів на переговорах з Росією.
Ухвалені у Вільнюсі документи про ґарантії безпеки Україні – це не більше ніж деклярації про наміри, які мають не більше юридичної сили, ніж сумнозвісний Будапештський меморандум. Фактично вони лише констатують нинішнє становище з постачанням Україні озброєнь, розвідданих та іншої допомоги з боку країн НАТО та інших союзників, на кшталт Австралії чи Південної Кореї. Але для того, щоб отримувати подібну допомогу в період після закінчення війни і аж до вступу до НАТО, Києву доведеться укладати двосторонні угоди з усіма державами-ґарантами. А для цього, своєю чергою, необхідно буде прояснити терміни, коли Україна увійде до НАТО. Може вийти замкнене коло.
Не було у Вільнюсі і оголошень про якісь принципово нові та великі за обсягом пакети військової допомоги Україні. Можна відзначити лише офіційне формування коаліції з навчання українських пілотів на F-16, яке має розпочатися у серпні чи на початку вересня у Румунії. Протягом місяця початок навчання гальмувався під різними надуманими приводами, і це робилося напевно з санкції США. Тепер є надія, що на початку 2024 року F-16 все ж з’являться на фронті. Крім того, Еманюель Макрон оголосив про надання Україні французьких далекобійних ракет SCALP (радіюс дії різних модифікацій – від 250 до 700 км), аналога британських Storm Shadow.
Оголошення Байдена напередодні саміту про початок постачання Україні касетних боєприпасів не можна вважати якимось проривом. Як визнав американський президент, цей захід суто вимушений, викликаний тим, що на американських складах добігають кінця звичайні боєприпаси. Касетні боєприпаси покликані вирішити проблему постачання снарядів Україні, доки американський ВПК не наростить їх виробництво. Касетних боєприпасів у США не менше 3.7 мільйонів, у тому числі 3 млн старіших M483A1 і 700 тис. новіших М864. Україні збираються дати лише М864, причому в першій партії буде лише 100 тис. снарядів.
На темп контрнаступу ЗСУ ці постачання навряд чи вплинуть. Річ у тім, що касетні боєприпаси приблизно в сім разів ефективніші за звичайні, тобто один касетний снаряд теоретично може замінити сім звичайних. Однак він ефективний лише проти піхоти та техніки, що знаходяться на відкритому просторі. Проти військ, прихованих в окопах, бліндажах та інших укріпленнях, а також у будинках, касетні боєприпаси майже не приносять користі. ЗСУ ж під час контрнаступу головним чином доводиться мати справу з противником, що обко-пався.
Про гострий дефіцит снарядів в української армії свідчить наступна статистика. За оцінкою відомого Ігоря Ґіркіна-Стрелкова, заснованих на висловлюваннях Сергія Шойґу, зараз у Росії на рік виробляється близько 6 млн артилерійських снарядів, що становить 40-45 відс. від потреби. Це дозволяє відстрілювати на день близько 16.5 тис. снарядів. Крім того, велика кількість боєприпасів все ще залишається на складах російської армії, і річне використання цих запасів можна порівняти за обсягом з їхнього виробництвом. А США за 16 місяців війни поставили Україні 1.5 млн снарядів. Точних даних про довоєнні запаси та нинішнє виробництво снарядів в Україні немає, але відомо, що складські запаси майже вичерпані, а виробництво досягає в кращому разі сотень тисяч, але не мільйонів снарядів на рік.
Перевага Росії в артилерії могла б скоротитися, якби ЗСУ отримали американські ракети ATACMS із дальністю стрільби 300 км. Україна вже має далекобійні ракети Storm Shadow і SCALP з радіюсом дії не менше 250 км. Однак це ракети класу „повітря-земля“, а літаків, на яких їх можна розмістити, дуже мало. А ось для ATACMS, ракет класу „земля-земля“, ЗСУ вже має кілька десятків РСЗВ. Проте Байден так і не схвалив ці поставки, що стало, можливо, одним із головних розчарувань Вільнюського саміту. Арґументував він свою позицію досить дивно, заявивши, що Україні потрібні насамперед артилерійські снаряди, а не далекобійні ракети. Але дуже важко зрозуміти, яким чином одне може стати на заваді іншому. До того ж, ATACMS, вражаючи артилерійські склади, здатні зменшити російську перевагу в артилерії.
Невже у Вашінґтоні ще побоюються, що постачання ATACMS та F-16 спровокують подальшу ескаляцію? Заколот Приґожина показав, що Путін зараз навряд чи здатний на ескаляцію. Здавалося б, Джо Байден та його адміністрація мають бути життєво зацікавлені у якнайшвидшій перемозі України. Якщо така перемога відбудеться не пізніше осені наступного року, вона може суттєво підвищити шанси Байдена на переобрання. Але для перемоги ЗСУ потрібні сучасні літаки та далекобійні ракети.
Схоже, частина адміністрації, а можливо, і сам Байден має ілюзію щодо можливости досягти якогось компромісу з Путіном, що, як вони вважають, буде легше зробити, якщо Україні не поставлятимуться американські літаки і далекобійні ракети. Насправді Путін, не зазнавши вирішальної поразки в Україні, на жодний компроміс не піде. У разі ж, якщо російська армія зазнає поразки, на компроміс не піде вже Україна.
Не виключено, що приґожинський заколот лише додав страху Байденові в тому сенсі, що на зміну Путіну може прийти хтось ще гірший і треба поспішати домовлятися. Але політика умиротворення Путіна до добра не доведе. А перемога України буде забезпечена лише тоді, коли США та деякі інші члени НАТО нарешті знімуть усі обмеження на надання військової допомоги Києву.