„Мій поетичний сад“ – це вже сьома збірка поезій Василя Шляхтича – українського поета-самоука, що весь свій вік живе на польському засланні, але його серце ніколи не покинуло і напевно не покине рідної землі над срібнолетним Сяном на Закерзонні. Коли 1947 року польське військо депортувало його батьків і односельчан на польські понімецькі землі, однорічний Василько ще не міг запам’ятати свого рідного села Улюч, що в Березівському повіті. Він виростав на засланні в непривітному тоді польському середовищі. Із заслання майбутній поет вперше відвідав рідну землю разом з батьком тоді, коли йому сповнилося заледве 10 років життя.
Спустошення, яке побачив на місці села, в якому народився – згарища, руїни та бур‘яни викликали в хлопця допитливість, засудження злочинів і погорду до злочинців; розбурхало його уяву про післявоєнні події на Закерзонні. Під впливом побаченого написав свій перший вірш, який, на жаль, не зберігся. Як хлопець допитливий і здібний, майбутній поет пірнув у минуле рідного села, про яке довідався від батьків Миколи і Пелагії (дівоче прізвище Кулик) і односельчан. Це ж бо його батько написав досі не опубліковану коротку історію Улюча – гарного, свідомого й багатого великого українського села довжиною у шість кілометрів, що на правому боці Сяну. Улючани горді з того, що в їхньому селі народився автор мелодії до славня “Ще не вмерла Україна“ Михайло Вер-биць-кий. Від 1989 року колишні мешканці села та їхні нащадки кожного року з цілої Польщі з‘їжджа-ються на традиційну вже “Улюцку ватру“, линуть думками в минуле, згадують своїх нащадків, друзів, сусідів, співають своїх улюблених пісень. Між ними можна зустріти й співця рідного села В. Шляхтича. Малий Василько в школі вивчив польську мову, а батьки передали йому мову своїх предків і навчили любити її. Його вірші друкуються в українських газетах у Польщі, в Україні, США та Канаді. Досі вийшли збірки поета “Мій Улюч“, “На схилах Карпат“, “Я син України“, “Тільки з Богом“, “Букет з рідних слів“ і “Мій поетичний сад. Сонети“. Автор пише і говорить так, як навчили його батьки хлібороби – говіркою рідного села Улюч.
Поет живе в своєму поетичному саду, з якого збирає плоди своїх думок, одягнених у рамки поезії. Майже кожний вірш при кінці спливає в гармонію любові. Автор засуджує насильство, несправедливість, облудність, прислужництво та підлабузництво, байдужість, грошолюбство та всякі інші неґативні людські прикмети. В. Шляхтич гордий з того, що Україна відновила свою незалежність і стала вільною між вільними народами. У душі своїй поет – чесний учитель. Його повчальні слова перестерігають читачів перед злом, закликають творити добрі діла, говорять про обов’язки батьків супроти їхніх дітей, Бога та Батьківщини, вказують людям на правильний шлях і засуджують той, що веде на манівці.
Сиракузи, Ню-Йорк