Христина Лужницька-Кульчицька та її Світлий Лицар
Христина „Христя“ Кульчицька, в дівоцтві Лужницька, була добре відома навіть за межами українсько-американської громади Філадельфії, де вона займалась волонтерською діяльністю протягом усього життя. Закінчивши St. Joseph College, вона викладала в Hallahan і Roman High Schools у Філадельфії і стала помітною фіґурою Світової Федерації Українських Жіночих Організацій. Крім того, вона була активною прихильницею і волонтеркою Українського Конґресового Комітету Америки (УККА), сприяла заснуванню Українського Освітньо-Культурного Центру (УОКЦ) у Філадельфії, допомагала зі збором коштів для уряду незалежної України з метою організації постійної присутности в США та була однією з перших, хто почав працювати в оновленій українській державі зі Злученим Українським Американським Допомоговим Комітетом (ЗУАДК). Вона виховала трьох успішних синів, допомогала виховувати десятьох онуків, опікувалася свекрухою та власними батьками, а також опікувалася великою сімейною бібліотекою. Після смерті Христини люди продовжують згадувати про неї з теплотою та гідністю, високо цінуючи її діяльність, працю та відданість до української громади, про що було згадано під час поминальної тризни.
Мої стосунки з Христею були особливими, хоча й розділені часом та відстанню. Ми познайомилися підлітками, вже достатньо зрілими, але обидві були однаково наївними. Христя стала моєю найкращою і єдиною близькою подругою за все наше довге життя, незважаючи на те, що ми бачилися рідко і на короткий термін. Ми підтримували наші стосунки, тому що обидві мали дуже заплутане дитинство.
Наше покоління – яке народилося в Україні, але має в кращому випадку слабкі спогади про окремі її місця – виховувалося на спогадах дорослих. Тяжкі моменти нашого дитинства, нестабільність навколишнього світу зробили нас боязкими та, водночас, сильними. Деякі люди сумували, деякі впадали у відчай, але більшість сміялися і намагались якнайкраще проживати своє життя, незважаючи на політичну ситуацію. Жоден із цих підходів не пояснювався, і діти робили все можливе, покладаючись на почуті розмови дорослих. Ніколи по-справжньому не усвідомлюючи стабільности життя, ми пристосовувалися до навколишніх умов із вродженою обережністю.
Ми приїхали до США не як імміґранти, а як displaced persons (DPs), більше не Staatenlos – особи без громадянства, але під певним патронатом новоствореної Організації Об’єднаних Націй (ООН). Ми народилися в період, який наші батьки вважали незаконною окупацією нової Польської Республіки, де дискримінація практикувалася як соціяльно, так і юридично. Ми були розумними дітьми, тому нікому не доводилося пояснювати нам часто мінливі політичні складнощі, в яких нам довелось опинитися. Ми їх відчували.
Похмурий, нечіткий світ нашого дитинства почав прояснюватися, повільно й поетапно з кінцем Другої світової війни. Остаточно ми опинилися у Філядельфії. Ми були чужинцями в США, але вже без видимих ознак другорядности. Ми навчилися сприймати нову реальність як свою власну, і розуміння життя розширилося. За звичкою ми підлаштовували реальність під свій смак. На той час Христя була майстром створювати найкращу реальність, яку тільки могла. Я намагалася слідувати за нею. Навколо нас з’являлись можливості, і ми почали розправляти крила, деякі з нас – зламані, деякі – підрізані, деякі трохи втрачали рівновагу. Але не Христя. Її крила стали сильними та впевнено здіймалися хвилями; вона міцно закріпилася у світі, який допомогла сформувати, якщо не створити.
Лужницькі відносно пізно прибули до Філядельфії і одразу стали головними опорами нашої української громади. То була дивовижна дружба між моєю суперорганізованою, прямою, як стріла, родиною Богачевських і Лужницькими з їхньою надвитонченою науковістю та творчою богемністю. Найближчі родичі Христі – мати Ніна, актриса; батько Григор (Русьо), письменник, критик, літературознавець і автор вичерпної історії Української Католицької Церкви; десятирічний брат Олександр (Лесько); та 15-річний двоюрідний брат Левко (Онцьо) – були одними з останніх імміґрантів хвилі, яка розпочалася після Другої світової війни. Сім’я пережила війну не так, як переважна більшість українських переселенців. На початку війни професор Григор Лужницький отримав посаду викладача в Ґрацькому університеті. Після недовгого перебування в Нью-Йорку родина оселилася на Lawrence Street у Філядельфії, приблизно в десяти кварталах від Franklin Street, осередку україно-американського життя.
В Україні дзядзьо Христі, високопоставлена духовна особа, о. Леонід Лужницький, крилошанин Львівської капітули, був каноніком митрополита Андрея Шептицького при соборі св. Юра у Львові. Отець Лужницький входив до вузького кола радників Української Католицької Церкви і митрополита та архієпископа Андрея Шептицького, коли Західна Україна після Першої світової війни найближче наблизилась до корінної шляхти. О. Леонід Лужницький був одним із засновників Богословської Академії, яка сьогодні є Українським Католицьким Університетом (УКУ) у м. Львові. Старші Лужницькі завжди вказували на мій дворянський стан, але моя родина не дуже на цьому наголошувала. Мій рідний брат, повернувшись з Кореї – його друга війна, оскільки німці забрали його разом з іншими підлітками ремонтувати зруйновані електричні з’єднання – мав впевнитись, після кожного ностальгічного опису під час тієї чи іншої зустрічі, що я розумію, що таке справжня велич.
Звикання родини Лужницьких до життя в Америці було надзвичайно болісним. Батьки Христини намагалися тримати хімчистку. Ніхто з Лужницьких в цей час не міг керувати автом. Мій брат допомагав із доставкою, а в неділю, вдень, возив нас із Лужницькими в гості до Маруненків, друзів-театралів, які оселилися в одному з невеликих містечок на заході Пенсильванії на невисокому гірському ланцюгу. Час від часу ми займалися спелеологією, і одного разу навіть дійшли до узбережжя Атлантичного океану. Згодом професор Лужницький зміг заробляти прожитковий мінімум за рахунок різноманітної інтелектуальної діяльности, яка дозволила родині вести гостинне та дружнє домогосподарство. Люди приходили та йшли, відвідували того чи іншого члена сім’ї або якогось гостя, який залишався на ніч, відтворюючи львівську богему вищого класу у Філядельфії 1950-х років, наскільки це можливо. Пізніше професор Лужницький отримав посаду викладача в Пенсильванському університеті, а Христя зробила кілька надзвичайно цивілізованих набігів у гострий артистизм, але до її пізнього підліткового віку реальне життя та вигадка були достатньою втіхою для стабільного задоволеного та продуктивного життя.
Ми з Христею швидко здружилися. Я не пам’ятаю, як ми познайомилися, але ми стали найближчими товаришками скоріше, ніж я це усвідомила. Христя стала старшою серед нас, вона експериментувала з кремами та зачісками, вдавала, що є більш обізнаною в хлопцях. Вона вважала мою любов до тенісу відхиленням. Але ми обидві захоплювалися художньою літературою та кіно, писали вірші українською та англійською мовами, і постійно дискутували. Разом ходили в Академію св. Василія на Факс-Чейсі і складали пластову присягу. Ми ходили на танці та зустрічі. Вона підтримувала мої ідеї, а я прислухалася навіть до найбільш дивних її пропозицій. Христя добре знала себе і була сміливою, змінювала школи, бралася за складну роботу, завжди компетентна, завжди самобутня. Ми всі були різними, але наш спільний досвід давав нам сили бути різними. Отже, ми росли та формувалися серед сім’ї, друзів, черниць і священиків – ходили на побачення, ходили до школи, пробували себе в письменництві, відточували свій розум, брали роботу на неповний робочий день і крокували широкими американськими просторами з синьо-жовтими прапорами.
На цьому рухливому ландшафті єдиним міцним центром була сім’я, для тих, кому пощастило триматися за неї. Непорушність родинних стосунків Христя відчувала усім серцем протягом свого життя. Уміння створити та утримувати люблячу сім’ю визначило вибір її майбутнього чоловіка. Ще в ранній юності вона була більш проникливою за своїх старших родичів і змогла побачити в Богдані не лише кохання, а й його непорушну стійкість.
Богдан Кульчицький (Бодьо) ніколи не був частиною нашого підліткового кола. Він був старший, худий чоловік, дуже активний у громаді, на той час палкий прихильник націоналістичної політики Степана Бандери. Христя зізналася, що вона закохалася і що батьки її були проти такого вибору, вони знали матір Богдана (його батько на той час вже помер). Вона натякнула на таємне кохання. Я сприяла їхнім зустрічам, запрошуючи Христю до себе, і коли ми йшли на довгу прогулянку, вона зникала. Згодом родина Лужницьких прийняла Богдана. Христя та Богдан одружилися, вона народила трьох дітей, але продовжила навчання. Вона створила велику сім’ю, опікувалася своїми батьками, а також матір’ю Богдана, стала громадською активісткою, паралельно займаючись педагогічною діяльністю і своєю кар’єрою.
1950-ті роки ще пройшли під знаком війни, страху перед СРСР і особливо недовіри до атомної енергетики. 1960-ті принесли нову надію навіть для колишніх DPs. Ми стали громадянами США, ми оволоділи англійською мовою, і деякі з нас почали відчувати цінність поглиблення культурних контактів з Радянським Союзом. Ми – а серед відомої української діаспори нас була лише жменька – стверджували, що культурні контакти з Радянським Союзом створять тріщини в залізній завісі, що зрештою принесе користь людству.
Бодьо не поділяв цієї оптимістичної думки. Навпаки, близько десяти років він був палким прихильником мілітаристського ставлення до всього радянського.
Він вірив у продовження підпільної війни проти комуністичної партії під керівництвом еміґрантської фракції Організації Українських Націоналістів (ОУН). За цей час я переїхала з Філядельфії, одружилася, і як Христя, народила дітей. У міру того, як наші сім’ї зростали, зростав і наш кар’єрний тиск. Ми віддалялися, але не втрачали зв’язку одна з одною. Ми старіли з такою ґрацією, яку знали.
Але життя нашого покоління не згасало, навпаки, воно вибухнуло новою активністю в незалежній Україні. Обидві наші родини по-різному брали безпосередню участь у невпинній діяльності для України та в Україні. Старший син Христі захищав інтереси українсько-американської громади в Детройті в якості обраного посадовця до Палати представників Мічигану, Богдан-молодший допомагав незалежній Україні розвивати інфраструктуру у Києві та інших містах України, а Яро, радник Аґентства США з міжнародного розвитку (USAID), працював у Києві. Сама Христя достроково вийшла на пенсію і однією з перших почала зосереджено працювати в оновленій незалежній Україні.
У перше десятиліття відновлення незалежности України наші шляхи майже не перетиналися. Але в перші роки нового тисячоліття Богдан і Христя здивували нас з чоловіком раптовим візитом до нашої київської квартири. З Христею я підтримувала зв’язок, а з Богданом – ні. Ростик, мій чоловік, і Богдан не були знайомі. Мене тоді вразила офіційність з якою привітався зі мною Богдан. Він почав з особистих вибачень – він сказав що помилявся щодо ефективности поглиблення контактів із радянськими українцями, включаючи членів Комуністичної партії. І Ростик, і я зазвичай не втрачали мови, але тут ми оніміли. Хоча і було неприємно, коли нас вважали зрадниками української справи, ніхто з нас ніколи не відчував кривди. Але Богдан, нащадок Кульчицького Ґута-Саса, вважав обов’язком визнати свої помилки в судженнях. Ніхто і близько такого не робив. Навпаки, багато з тих, хто виступав проти контактів з радянськими українцями, тепер намагався стверджувати протилежне. У той момент я не бачила дорослої Христини Кульчицької, заслуженої вчительки на пенсії та громадської діячки. Я бачила Христю-підлітка, яка, будуючи життя навколо себе, ненавиділа просто сприймати реальність, а міняла її. Вчинок Богдана засвідчив, що Христя знайшла справжнього світлого лицаря, кодекс чести і правомовність якого не знає сучасний світ. Коли помер Богдан, її найкращий друг, Христя, почала згасати, незважаючи на безмежну любов великої щасливої родини. Насичене й щедре життя втомлює тіло. Христина втомилася від життя, яке все більше перетворювалося на боротьбу.
Христя залишила за собою багату спадщину, починаючи із чудової дружньої родини – синів, невісток (настільки близьких до неї, наскільки може бути тільки донька!) і багатого потенціялу десяти онуків. Її спадщина у сфері освіти, як американській, так і українській, є такою ж яскравою. Її участь у громадських справах, яка розпочалася на місцевому рівні і розширилася до рівня ООН та України. Вона жила життям, сповненим самовідданости та обов’язку, а також життям, наповненим радістю, задоволенням, сміхом та веселощами. Вона залишає спадщину тепла, любови та відданости – життя, яким можна захоплюватися, пам’ять, яку слід берегти. Нарешті, Христя зобов’язалася подбати про те, щоб я познайомилася не лише з її синами, а й з усією великою та прекрасною родиною, яка відображає та випромінює її мудрість, відданість і любов. Фінальний акт нашої дружби.
Христя втілює в собі всі риси нашого покоління – здатність відроджувати успадковане минуле, яке ми знали лише зі слів інших, а не просто зберігати його; сміливість використовувати нові можливості, не втрачаючи власної автентичності; та уяву, щоб збуджувати дрібні часточки кожного дня.
Незважаючи на те, що Друга світова війна, яка сколихнула світ лише за кілька місяців після народження Христі, намагалася знищити її молоде життя, вона, перебуваючи на межі смерті, залишалася непохитною і вірила, що зло, незалежно від форми чи національності, ніколи не переможе добро.
Моя дружба з Христею ґрунтувалася на довірі, а не злитті. Наші шляхи часто розходилися. Ми жили окремими життями. Наші зустрічі часто були спорадичними. Але ми зберігали зв’язок і були по-дівочому близькі. Тому, коли я подорожувала Північною Філядельфією, насолоджуючись кленами та тихими вуличками, я не оплакувала свою найкращу подругу.
Я приєднаюся до неї, але трохи пізніше, як і завжди.
До зустрічі, Христю!
Мелровз Парк, Пенсильванія