10 лютого 1969 року на знак протесту проти політики русифікації України в стінах Київського державного (нині – Національного) університету ім. Т. Шевченка здійснив спробу публічного самоспалення національно свідомий українець, один із українських дисидентів і активних авторів самвидаву, людина широкого кругозору, люблячий чоловік і батько трьох дітей який, вчитель села Осипенко Бердянського району Запорізької области Микола Бериславський, постать якого залишається мало відомою широкому загалу.
Уродженець села Новоспасівка (пізніша назва – Осипенко) Запорізької области, М. Береславський був очевидцем колективізації, розкуркулення і виселення українських селян на Північ, Голодомору і людоїдства в 1932-1933 років, репресій 1930-их років (у селі в одну ніч 8 березня 1938 року було репресовано 112 осіб, у тому числі й учителів). Середню школу закінчив 1941 року.
Під час Другої світової війни нацисти вбили його батька, двох дядьків, тітку, хату спалили. За розповсюдження патріотичної української літератури, яку отримував від похідної групи ОУН, 6 травня 1943 року був вивезений у Німеччину (концтабір у Ґрафенгайніхені).
5 квітня 1945 року втік з концтабору, але потрапив до руки радянських окупаційних військ і був мобілізований у Радянську армію. У 1949-1953 роках навчався в Бердянському й Донецькому педагогічних інститутах. Учителював.
Але мрії спокійно вчителювати, читати історію дітям не судилося збутись. Та й сам Береславський, який раніше був очевидцем колективізації, розкуркулення селян, Голодомору та репресій 1930-их років, а в під час Другої світової війни підтримував зв’язок з ОУН, розумів, що не зможе викладати брехливу історію за радянськими підручниками.
„Пізніше він і мене відговорив від вибору історичного фаху, так само, як і журналістики. Він казав: „Писати правду тобі не дадуть, а брехати ти не зможеш“, – розповіла дочка Жанна Крижановська в інтерв’ю Радіо Свобода.
У 1960-ті роки, обурений русифікаторською політикою та порушенням прав людини в Україні, він розповсюджував інформацію про масові арешти й переслідування української інтеліґенції, закликав писати (і сам писав) протести до вищих інстанцій про порушення законів, розповсюджував самвидав.
Маючи на утриманні трьох неповнолітніх дітей і хвору матір, Береславський зневірився в можливості домогтися справедливости і вирішив на знак протесту проти беззаконня провести акцію самоспалення 10 лютого 1969 року біля пам’ятника Т. Шевченку в Києві (на зразок Василя Макуха на Хрещатику в Києві 5 листопада 1968 року та чеського студента Яна Палаха на Вацлавській площі в Празі 16 січня 1969 року).
Заздалегідь виготовив гасла: „Боріться за законні права української мови!“, „Свободу діячам української культури!“.
Але погода завадила М. Береславському провести акцію біля пам’ятника (йшов сніг, було холодно – мінус 18 градусів), а тому на вулиці майже не було людей, і він переніс її у вестибюль Київського університету. Каністрочку з бензином поставив за два кроки за дверима, щоб, виголосивши промову, швидко її схопити, надів на себе транспаранти і розпочав промову з закликами: “Хай живе самостійна Україна!”, “Припиніть дискримінацію українського народу!”, однак запалити сірника чоловік не встиг, розповідає дочка. Його скрутили й відправили до КГБ.
„Я була тоді в четвертому класі. Відчувала, що мама хвилювалась, бо тато тоді хворів, відчувала внутрішню напругу в їхніх стосунках. Очевидно, тато вже готувався поїхати до Києва і шукав, як пояснити свій крок мамі. Мама потім розказувала, що він пішов з дому зі сльозами на очах. Для нього була це внутрішня мука – вдома лишались ми, діти. Ми дізнались що сталось у Києві, коли до нас приїхав Володимир Сіренко, товариш батька. Потім ми взнали, що „Голос Америки“ і „Радіо Свобода“ передали, що його заарештовано за протест у київському університеті на підтримку української мови й проти порушення прав людини. Очевидно, що це був акт відчайдушного протесту. Так само, як у Василя Макуха, в Олекси Гірника, – не могли вони інакше протестувати. Це була критична маса душі. За принципом: „Я не можу й інакше не зможу“, – каже дочка.
Діти Миколи Береславського (зліва): Жанна, Микола, Людмила. Дніпро, 12 квітня 2019 року.
Київський обласний суд інкримінував Береславському антирадянську аґітацію й пропаґанду (підтверджені, в основному, цитатами з особистих його листів), „зраду батьківщини“ і спробу „терористичного акту“, втягування інших людей в антирадянську діяльність, намір самоспалення та 30 травня 1969 року засудив його до позбавлення волі в таборах суворого режиму.
Покарання відбував у мордовських таборах. І за колючим дротом неодноразово брав участь у різних акціях протесту, оголошував голодування, за що неодноразово був покараний.
„Пропаґанда працювала дуже чітко. Коли батька заарештували, в селі почали розповсюджувати різні плітки. Я відчула на собі зміну ставлення, хоча вчилась на відмінно. Люди говорили, що у нас, мовляв, підземний хід під хатою ледве не до Америки, що у нас рація під кущем винограду закопана, що батько нас навчав німецької мови, бо готував до якоїсь діяльности… У нас багаторазово були обшуки. Та і я сама не могла вступити до університету, поки носила дівоче прізвище. Вступила тільки на четвертий рік“, – зазначила Ж. Крижановська.
Увесь цей час турбота про трьох дітей лягла на плечі дружини: вона тяжко працювала на молокозаводі, в олійниці, а вечорами ще й підробляла шиттям.
М. Береславський повернувся додому 1971 року геть знесилений і хворий. Його дочка запам’ятала той момент на все життя.
„Він повернувся у робі політв’язня з дерев’яною валізою. Все, що привіз з Мордовії, – рукописи. Арештантська роба, кашкет і борода: він її не голив, бо бородою політв’язні відрізнялись від кримінальних“, – розповіла Жанна.
Опісля звільнення з таборів її батько, незважаючи на вік і попри тяжкий стан здоров’я, намагався творчо працювати, підтримував дружні зв’язки з багатьма колишніми дисидентами, лідерами партій, груп і організацій, брав участь у створенні самвидавних часописів „Український вісник“, „Пороги“, „Монастирський острів“, з газетами. За кордоном були опубліковані та передавалися по Радіо Свобода його праці „Хто винен?“, „Куди йдемо?“, „Мовні проблеми слід вирішувати справедливо“, „Хто і як встановлював радянську владу в Україні“ та інші. У зв’язку з цим він і його рідні жили „під ковпаком“ КГБ, його залякували, викликали в КГБ на розмови, проводили обшуки – і в селі під Бердянськом, і в Дніпрі (тодішньому Дніпропетровську), куди переїхала родина хоча йому і дихалось дещо вільніше – тут у нього з’явилось коло однодумців, він підтримував зв’язок з багатьма дисидентами, але і тут на нього були напади, його намагалися виселити з Бердянська, проводили обшуки у зв’язку з арештами друзів – О. Мешко, Л. Лук’яненка, М. Руденка, О. Тихого, І. Сокульського та ін. Попри це М.Береславський постійно підтримував контакти з Й. Терелею, Н. Світличною, В. Калиниченком, П. Рубаном та іншими.
„З деякими людьми він познайомився в таборі. Він знав особисто Левка Лук’яненка, спілкувався, листи збереглись. Було широке спілкування – Іван Сокульський в нашій родині бував, Петро Розумний, Василь Овсієнко. З Олексою Тихим батько ще в селі познайомився. Той сам його знайшов, шукаючи однодумців. Тихий мені дуже запам’ятався, він мав природній педагогічний хист, умів підійти до кожного з дітей. Голос врівноважений, тихий, але відчувався внутрішній стрижень. Від нас це спілкування не приховувалося. Знаю, що Олекса Тихий привіз до нас великий рукопис на цигарковому папері – про роль мови у житті суспільства. Хотів видати цю книгу, що й стало однією з підстав для арешту. Коли його судили в Донецькій області, батько виступав на суді як свідок, підтримував Тихого.
У Дніпрі батько працював на пошті. Ще до ув’язнення він тяжко хворів і мав другу групу інвалідності“, – зауважує дочка.
М. Береславський був реабілітований 28 серпня 1992 року, а за рік до смерті, Указом Президента України від 26 листопада 2005 року нагороджений орденом „За заслуги” ІІІ ступеня. По собі М. Бериславський залишив архів – публіцистику й науково-історичні розвідки, які ще належить упорядкувати й видати його дітям.
Похований в місті Дніпро, де і донині мешкає та продовжує справу батька його молодша донька філолог Ж. Бериславська – працює в інституті післядипломної освіти, навчає правдивої історії вчителів.