31 березня 1873 року в полтавському селі Турівка народився чоловік, якому судилося стати провісником незалежности України. Микола був сином сільського священика Івана Міхновського. Саме батько заклав націоналістичні настрої в душу Миколи, який вже з дитячих років став задумуватись про долю України. Хлопець отримав початкову освіту вдома, потім закінчив Прилуцьку гімназію, а в 1891 року вступив на юридичний факультет Київського університету.
В його стінах М. Міхновський проявив себе як людина з активною життєвою позицією. Став членом „Молодої громади“, а потім таємного „Братства тарасівців“.
Останнє було розгромлене царською поліцією, однак він щасливо уникнув арешту, в 1895 році закінчив університет і став займатися адвокатською практикою. В 1898 році переїхав до Харкова, де показав себе, як успішний адвокат. Пробував одружитися, але невдало. В цей же час проявилися його крайні, радикальні погляди. Так, в лютому 1900 року, виступаючи перед учасниками Шевченківських свят у Полтаві та Харкові, він став закликати своїх слухачів до відкритого, збройного спротиву царизму. В цей час вже була створена Революційна українська партія (РУП), мету і завдання якої М. Міхновський виклав у брошурі „Самостійна Україна“. Значна частина української інтеліґенції, яка боялась і не хотіла поривати із Росією, звинуватила тоді автора у надмірному шовінізмі, однак той був твердо переконаний, що українська нація „мусить скинути панування чужинців, бо вони огиджують саму душу нації“.
М.Міхновський був налаштований продовжувати боротьбу до повної перемоги і отримання незалежности України. В 1902 році він створив Українську народну партію (УНП), ставши її керівником та головним ідеологом. Були написані „Десять заповідей УНП“, які заклали підвалини для наступної діяльности націоналістів в Україні. Останні не тільки пропаґували свої ідеї в громадських акціях і пресі, але й вдалися до терору. Так в 1904 році націоналісти підірвали пам’ятник російського поета Пушкіна у Харкові, розкидавши листівки із закликом до боротьби за „національне визволення“.
М.Міхновського не розуміли і не сприймали не тільки російські шовіністи, а й помірковані тоді діячі українського визвольного руху (такі як Володимир Винниченко і Симон Петлюра). Тому він на деякий час відійшов від активної політичної діяльности, а з початком Першої світової війни пішов на фронт. Перебуваючи в лавах російської армії, поручик Міхновський дійшов до висновку, що Україні для здобуття повної незалежности потрібна власна армія, тому після Лютневої революції 1917 року розпочав роботу в цьому напрямі. В березні у Києві було проведено три військові з’їзди і прийнято рішення про створення 1-го Українського козацького полку ім. Богдана Хмельницького. Тоді ж Міхновський очолив „Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка“ і розпочав процес поступової „українізації“ російської армії. В травні 1917 року він став членом Українського генерального військового комітету (найвищої військової установи в Україні), але знаходився у його складі недовго, бо йому не давали можливості повноцінно працювати.
У червні 1917 року був сформований 2-ий український полк ім. гетьмана Павла Полуботка. Керівництво Центральної Ради, налякане перспективою погіршення стосунків із Росією, відмовило його воякам в постачанні амуніції, зброї і продовольства. Тоді „полуботківці“ зробили спробу підняти повстання – в ніч із 3 на 4 липня захопили „Арсенал“ і частину міста, але внаслідок відсутности підтримки в суспільстві склали зброю. М. Міхновського звинуватили в організації повстання і знову відправили на фронт. Восени 1917 року він повернувся на Полтавщину і, розчарований в республіканському ладі, підтримав встановлення гетьманату Скоропадського (квітень 1918 р). Сам гетьман начебто розглядав кандидатуру М. Міхновського на посаду голови уряду, але передумав і призначив „бунчужним товаришем“ (або своїм радником). Останній від такої „честі“ відмовився і, фактично, перейшов в опозицію до Павла Скоропадського. Не підтримав і Директорію, бо вважав, що вона зі своєю „соціялістичною“ ідеологією неприйнятна для України. Єдине, на його думку, що могло врятувати Україну від більшовиків, це встановлення військової диктатури. М.Міхновський відправився у Кременчук, пов’язуючи свої надії з командиром Запорізького корпусу полковником Петром Болбочаном. Проте останнього, за наказом С.Петлюри, заарештували. Це остаточно доконало Міхновського. Він захворів на тиф, який лютував у цей час в Україні і, після перенесеної хвороби, відійшов від активної політичної діяльности.
Останні роки життя найзавзятішого самостійника України були нелегкими.
Надломлений фізично і психічно, він став втрачати віру в спроможність України стати незалежною. Деякий час жив на Полтавщині, потім (з 1920 року) на Кубані. Пробував із військами Денікіна еміґрувати за кордон, але його не взяли на борт пароплава. Працював у школі, потім у кооперації, а в 1924 році повернувся до Києва. Тут чекісти заарештували його, потім відпустили, а 3 травня 1924 року М. Міхновського знайшли повішеним у садку садиби, де він наймав помешкання.
Ходили чутки, що до його смерті причетне ДПУ, але чи це так, достеменно не відомо. Поховали Міхновського на Байковому цвинтарі. В 2008 році на місці ймовірного поховання найпершого самостійника встановили пам’ятник. Він був першим, та не останнім: за М. Міхновським з’явилися нові покоління борців за свободу, аж поки Україна не здобула її. Можливо це сталося б раніше, якби патріоти діяли більш рішуче, не заздрили одне одному і заручилися підтримкою народу. Можливо, але перевірити не можна, бо минулого не повернеш, а історію не перепишеш.