Телефоную першому секретареві з культурно-гуманітарних питань Посольства України в Ізраїлі Марині Посмітній, директорці чи очільниці Українського культурного центру, що тепер, як пишуть на сторінці українського посольства, почав діяти в Тель-Авіві, а діяв до цього десять років у Бат-Ямі. Ось майже дослівна бесіда з М. Посмітною: „Пані Марино, вітаю. Вас турбує Світлана Глаз, кореспондент американської газети „Свобода“. „Хочу зустрітися з Вами“. „Для чого?“ „Аби взяти інтерв’ю“. „Для чого?“ „Аби розповісти про роботу українського центру, виставку, яка відкрилася напередодні“. „А, про виставку. Напишіть до посольства, і ми вирішимо, хто буде з вами працювати, а з куратором виставки лише через мене можна зв’язатися“. Кажу, що я приїду в центр. Відповідь: „Це ж не означає, що я там буду, і я ж сказала, напишіть прохання відвідати центр, а ми вирішимо“. В голосі роздратування, зверхність. На цьому розмова закінчилася.
Залишилися питання: звідки така політика Українського культурного центру? Для кого він тепер працює? Які цілі, завдання переслідує? Хто тепер є його відвідувачами? І чи всі пишуть запит на дозвіл зайти в культурний центр? І чи сприяє це позитивному образу української дипломатичної місії в Ізраїлі? Питання, питання. У кого відповідь?
А тепер кілька слів про роботу колишнього центру, який діяв у Бат-Ямі з 30 жовтня 2012 року впродовж десяти років. Любов Перцюк, Валентина Чайковська, Марія Фуксман та інші активні відвідувачі колишнього центру розповіли, що в цій справді українській хаті відбулися десятки заходів, присвячених датам та подіям, поширенню українських традицій, збереженню мови. Тут відбулися презентації книг, написаних поетами та письменниками, які живуть в Ізраїлі, альманаху „Відлуння“, яке перестало виходити із завершенням каденції Посла України в Ізраїлі Генадія Надоленка, який всі десять років переймався долею центру, сприяв зміцненню відносин України та Ізраїлю і об’єднанню українців та вихідців з України єврейської держави. Тут діяв фотоклуб, відбувалися вечорниці, лекції знавців мови, української літератури, мистецтва, які читали письменники, художники, професори. Відбулися десятки виставок художників Ізраїлю та України, спільні свята українців та євреїв, центр став першим місцем гуманітарної допомоги українцям, місцем куди просто приходили люди, аби поспілкуватися за кавою. Прикро, боляче, що про 10-річний досвід роботи не знають і знати не хочуть тепер, а двері центру, що ніби діє за новою адресою, тримають на замку від українців Ізраїлю. І від української світової преси теж. Прикро.