Українське суспільство ще не забуло болючої загальнонаціональної суперечки‚ спричиненої приватизацією державного майна у перше десятиріччя відновленої в 1991 році державної незалежности України. Цей процес розпочався відразу в 1992 році‚ а в 1996-му влада звітувала про завершення „малої приватизації“. Ще через два роки дійшло до масової приватизації. Ще через два‚ у 2000-му‚ ухвалено Державну програму приватизації у стратегічних галузях промисловости‚ у сфері великих технологічних комплексів.
Упродовж другої каденції президента Леоніда Кучми відбувся поспішний‚ властиво – протизаконний розпродаж державного майна наближеним до влади підприємцям. У цей спосіб в Україні виник олігархат‚ а сам процес відчуження держави від своєї попередньої власности увійшов в новітню українську історію‚ як „прихватизація“.
Сьогодні йде війна‚ і перемога в ній України мусить залишатися єдиною політичною та економічною мотивацією‚ що має ґарантувати об’єднання всіх сил українського суспільства. Принаймні‚ зараз зовсім не час для розхитування внутрішньої ситуації новим приватизаційним сплеском. А він‚ виглядає‚ починається.
Нещодавно Верховна Рада у першому читанні скасувала досі чинний „Господарський кодекс“‚ аби по-новому визначити правове реґулювання в економічно-господарському житті країни. У Верховному суді України відбувся з цього приводу „круглий стіл“‚ на якому голова суду Всеволод Князєв дуже слушно закликав „оптимізувати законодавство‚ щоб воно відповідало европейським стандартам“. Тим часом, на думку заступника міністра економіки Олексія Соболєва, оптимізація законодавства означає‚ що „державних підприємств в Україні не повинно бути‚ усіх їх слід вивести у приватний сектор“.
Звідки така категоричність? Може‚ вона ґрунтується на якійсь конкретній соціології‚ і є непохитні висновки‚ що всі приватизовані в Україні підприємства – економічно ефективні і успішно працюють на загальний розвиток? Ні‚ таких висновків нема. Може‚ до тотальної приватизації спонукають „европейські стандарти“? Також ні. Тут все залежить від конкретного досвіду держави‚ від можливостей та реальних умов. Наприклад‚ у Франції в державній власності перебуває 33 відс. суспільного майна‚ в Німеччині – 30 відс.‚ у Великій Британії – 25 відс.‚ у США – 22 відс. В Україні ж – лише 8 відс. Чи ж не варто на цьому зупинитися? Чи не слід відкинути лжеарґумент‚ згідно з яким держава не може бути ефективним власником-господарником? Ще й як може! Все залежить від її порядків‚ від її авторитету і престижу в суспільстві.
В арабських країнах праця в державних чи державно-приватних компаніях – це найбажаніша кар’єра, там працюють найкращі фахівці й управлінці.
У таких країнах державні корпорації – це фундамент, на якому тримається економіка.
„Питання в мотивації та меті керівного персоналу держпідприємств, а у нас влада призначає не професійних, а льояльних, не порядних, а завідомих шахраїв“‚ – пише у „Дзеркалі тижня“ економічний експерт Андрій Павловський. Він переконаний‚ що такі великі державні корпорації‚ як „Нафртогаз“‚ „Укралізниця“‚ „Енергоатом“‚ можуть успішно збагачувати державну скарбницю.
Спеціяліст справедливо нагадує: „У Конституції Україна проголошена демократичною, соціяльною, правовою державою. А соціяльній державі необхідно відреґулювати і постійно зберігати баланс у досягнутому рівні життя кожної окремої людини, не допускаючи появи ні супербагатіїв-олігархів, ні жебраків. Саме тому в створенні численного середнього класу криється ґарантія стабільности сучасного суспільства. А державні „розпродажі“ під час війни цьому не допоможуть… Можливим варіянтом розв’язання сучасних складних проблем України є врахування успішного европейського досвіду реформ, а саме – орієнтація на змішану економіку, на соціяльно-орієнтований капіталізм та активне державне реґулювання, а це потребує жорсткої відповідальности владної еліти за наслідки реформ під час війни“.
Відповідальність владної еліти – це те‚ чого Україна найбільше потребує і в мирний час і, тим більше‚ у час війни.