Крихітне село Маліївці з населенням близько 700 мешканців, розташоване поблизу траси Чернівці–Житомир, на лівому яристому мальовничому березі річки Ушка, де збереглися палац відомого графського роду Орловських, старовинний парк із двома ставками і фонтанами, стилізована під замкову вежу водонапірна башта, 18-метрова скеля з водоспадом і печерним гротом – келіями монахів у порослій мохом скелі, де водоспад замість вхідних дверей, сміливо можна назвати наймальовничішим куточком Поділля.
Вхід у ґроту-печеру.
З цією пам’яткою палацово-паркового мистецтва по довершеності, витонченості, гармонії не може конкурувати жодна подільська резиденція, яких до революції було понад 100, а нині залишилися одиниці. Найдавніша писемна згадка 1493 року свідчить, що поселення належало шляхтичам Янові і Петрові Малейовським, від прізвища яких село й отримало назву. У 1785 році Маліївці придбав коронний надвірний ловчий Ян Орловський, фаворит останнього польського короля Речі Посполитої Станіслава Августа Понятовського, який перетворив Маліївці на свою постійну резиденцію.
У 1788 році відомі архітекти Доменіко Мерліні і Яків Кубицький на прохання графа Яна Орловського збудували над глибоким яром прямокутний у пляні палац, що й досі зберігає свій первозданний вигляд, хоча й потемнів від часу. У 1917 рада радянська влада націоналізувала маєток і мала намір розібрати палац, але завдяки місцевому лікареві Е. Селецькому, унікальну пам’ятку вдалося врятувати і зберегти. На центральному портику і на портиках з боку парку містився герб Орловських „Любич“, який радянська влада знищила.
Ґрота-келія під водоспадом.
У різні роки навколо палацу було збудовано декілька господарських будівель. Зокрема, до східнього фасаду прибудували у 1826 році двоповерховий корпус оранжереї із зимовим садом, де вирощували рідкісні троянди. До західнього – стайні для породистих скакунів. При палаці була домова каплиця із зірчастим склепінням, а по обидва боки від неї тягнулися службові та господарські приміщення, в одному з них розташовувався родинний архів. Всю північну частину під першим поверхом займали пивниці з городиною, садовиною та винами.
Вид палацу з боку парку. Акварель 1826 року.
Стіни прикрашали гобелени і жирандолі. До наших днів у деяких кімнатах залишилася ліпнина стель у стилі Людовика XVI (рококо) і панно. У великій світлій їдальні можна було побачити стінопис, виконаний Фортунатом Кутиловським у середині ХІХ ст. На стінах головної (бальної) залі, яку реставрували у 2005 році, збереглися мотиви в рамках у вигляді підвішених на стрічках з бантами музичних інструментів, які обвито стеблами рослин. Північну стіну обідньої залі займало живописне зображення „Виверження Везувію“, стіни інших залів були покриті кольоровим мармуром, орнаментальними малюваннями, а міжвіконні простінки декоровані дзеркалами.
Орловські зібрали у своїй резиденції найбагатшу колекцію живопису польських і західноевропейських мистців.
У великій бібліотеці Ксаверiя Орловського, що налічувала 10 тис. томів, зберігалися цінні фоліянти. У родинному архіві зберігалася переписка пап римських з польськими королями та інші матеріяли.
З початком революції 1917 року останній господар маєтку Ксаверiй Орловський вивіз найцінніше палацове начиння, частину колекції та бібліотеки, інше рухоме майно до Одеси, а звідти – на французькому торговому кораблі „Дюмон де Урвiль“ до Марселя, а згодом до Парижа. Так було врятовано цінну колекцію картин та частково знамениту бібліотеку і родинний архів. Однак, частину цінної мистецької колекції все ж було втрачено по дорозі. Решту цінностей (вироби з порцеляни, меблі різних епох, посуд), що залишились на місці, передали до різних архівів, бібліотек і музеїв. Частину безцінних творів мистецтв було розграбовано, а частину знищила пожежа під час „націоналізації“.
На північ від палацу – пречудова споруда – стилізована під вежу середньовічної фортеці 25-метрова кругла у пляні водонапірна башта, яка завершується вінцем навісних бійниць.
Навколо палацу талановитий ірляндський майстер паркового мистецтва Д. МакКлер та садівник Д. Клігер заклали у другій половині XVIII ст. великий ландшафтний парк, який не поступався уманській „Софіївці“. На жаль, первісне плянування парку над невеличкою річкою з алеями і доріжками у формі кленового листка, які крутими схилами провадили до кількох паркових ставків, фонтанів „Білі лебеді“ та „Левина паща“, містка з обелісками і бесідок, втрачено. У парку й досі можна знайти залишки скульптурних композицій. На території запущеного старовинного парку, що став схожим на ліс, але й досі зберігає залишки минулої величі, ростуть 84 види дерев. Добре збереглося джерело питної води з барельєфом лева і невеликим басейном, у якому й досі працює фонтан. Влаштовано два штучні ставки, на одному з них є острівець.
Справжньою перлиною садибного комплексу є самотня 18-метрова поросла мохом скеля з падаючим рукотворним, трохи містичним, водоспадом і двоповерховими печерними ґротами-келіями.
Верхня ґрота – невелика капличка з відповідним убранством носила ім’я Різдва Іоанна Предтечі, а нижня „Паща лева“ – св. Онуфрія зі статуєю святого. На земляних стінах печер до нині збереглися залишки вівтаря та графіті.
У 1763 році над скелею було збудовано церкву Воздвиження Чесного Хреста, яку в 1933 році радянська влада знищила. За пів кілометра від водоспаду – відновлене у 1990-их роках святе джерело зі скульптурою Св. Яна і величезною вербою. Невідомо, коли і звідки з’явилася ця фіґура, але можна припустити, що її замовив і подарував монастирю фундатор палацу Ян Орловський. У 1930-их роках комуністи пошкодили фіґуру і відвезли на місцеве кладовище. У радянські часи на базі джерела діяла колгоспна лазня, нині на місці джерела побудували купальню, а колишній резервуар лазні використовують, як басейн. Неподалік дивний новотвір – святилище Перуна.
Недавно, за рішенням Хмельницької обласної ради, створено Маліївецький обласний історико-культурний музей замість ліквідованого санаторію „Світанок“, що дає змогу офіційно розвивати туризм у Маліївцях та відкрити для відвідування палац графа Орловського.