Своєї стратегічної мети – розгрому української армії та окупації України – під час двотижневого бліцкриґу Володимир Путін не досяг. Водночас на оперативному рівні російська армія ціною великих втрат до кінця першого року війни змогла утримати багато з завойованого, а саме майже всю територію Луганської области та значну частину Донецької, а також сухопутний коридор у Крим через територію Херсонської, Запорізької та Донецької областей.
Очевидно, Путін тимчасово відмовився від ідеї окупувати всю Україну. Зараз його мета – захоплення території Донецької области, що залишається під контролею України, після чого Росія спробує укласти довгострокове перемир’я, щоб переварити завойоване, спробувати реорганізувати армію і накопичити озброєння для нової великої війни проти України через кілька років. Якщо ж укласти перемир’я не вдасться, то Путін готовий вести багаторічну війну на виснаження, розраховуючи, що згодом рішучість Заходу допомагати Україні ослабне, а українські ресурси живої сили зникнуть.
Згідно з оцінкою Генштабу ЗСУ, з початку повномаштабної війни до 20 лютого 2023 року втрати російської реґулярної армії склали 143,680 убитих. Ми припускаємо, що втрати „Ваґнера“ та інших російських ПВК – у сумі з втратами двох армійських корпусів “ДНР” і “ЛНР” приблизно в 1.8 раза менші від втрат реґулярної армії. Їх можна оцінити у 79,820 убитими, а сумарні втрати російської сторони – у 223,500 убитих та 447 тис. поранених, що дає у сумі 670,500 осіб. Коефіцієнт співвідношення втрат бронетехніки сухопутних військ, за даними розслідувального сайту Oryx, на 20 лютого становив 3.1:1 на користь України. Але ми репрезентативнішим вважаємо значення цього коефіцієнта 4:1, яким він був до початку масованих російських ударів по енерґетичній інфраструктурі України. У цьому випадку загальну кількість убитих та поранених у лавах ЗСУ з початку війни можна оцінити у 167,600 осіб, у тому числі 41,900 убитих. При такому співвідношенні втрат людські ресурси Росії та України виснажуються приблизно в однаковій пропорції.
Згідно з оцінкою українського Генштабу, з початку війни Росія втратила 3,316 танків, 299 літаків та 287 вертолетів. Дані сайту Oryx, що враховує лише втрати, підтверджені відеофіксацією, дещо скромніші: 1,746 танків, 72 літаки, 77 вертолетів. Українські ж втрати у техніці, за даними Oryx, становили 467 танків, 58 літаків (все – безповоротно), 29 вертолетів. Якщо врахувати, що кількість боєздатних танків у російській армії напередодні вторгнення становила від 3,000 до 3,300 машин і якщо українська оцінка є правильною,то за рік війни майже всі вони були знищені, і зараз російська армія воює головним чином танками, що надійшли з ремонтних баз чи з консервації.
Україна ж напередодні війни мала близько 90 боєздатних бойових літаків.
Можна оцінити, наскільки відповідають реальності заяви Міноборони РФ про знищення аж 386 українських літаків. Після початку війни в Україну надійшло кілька літаків радянських конструкцій у розібраному вигляді для подальшого складання. Крім того, відремонтовано деякі літаки, які не були боєздатними на початку війни. Але все одно у ЗСУ зберігається гостра потреба в сучасних бойових літаках, рішення про постачання яких досі не прийнято США та їхніми союзниками. З іншого боку, перед початком війни чисельність боєготових російських літаків поля бою, які можна було використати проти України, оцінювали у 300 машин. Якщо вірити даним українського Генштабу, наразі практично всі ці літаки знищені. Проте зараз, за оцінкою експертів, Росія використовує проти України 700-800 літаків, більшість із яких – літаки поля бою. Це говорить про серйозну недооцінку потенціялу російської бойової авіації на початку війни.
Чому ж Путін та російське військове командування так прорахувалися в оцінці спроможности української армії до опору? Думаю, не останню ролю відіграло те, що Герасимов, Суровікін та інші російські генерали, а також переважна більшість російських офіцерів, від лейтенантів до полковників, якщо мали бойовий досвід, то лише „колоніяльних“ воєн, на кшталт двох чеченських кампаній, п’ятиденної війни з Грузією, війни в Сирії та різноманітних миротворчих операцій. Лише деякі з них, начебто загиблого в ході спеціяльної військової операції генерал-лейтенанта Романа Кутузова, мали досвід війни на Донбасі в 2014-2022 роках, яка за характером бойових дій більше була схожа на нинішню війну, але була непорівнянна з нею за маштабом. Тому і на війну з Україною дивилися як на чергову колоніяльну війну, лише з дещо більшою кількістю учасників.
Найцікавіше, що спочатку США та їхні союзники сприймали російсько-українську війну приблизно так само. У всякому разі, перші поставки американського озброєння Києву – „стінґерів“ і „джавелінів“ – були приблизно такими ж, як і постачання озброєнь афганським моджахедам для боротьби з радянською інтервенцією. Ці озброєння призначалися насамперед для ведення партизанської війни, яка, як вважали у Вашінґтоні, вибухне в Україні, особливо у містах. Лише коли стало зрозуміло, що армія України встояла і ведеться „звичайна“ велика війна, Києву почали надавати необхідні для такої війни важкі озброєння.
Російським генералам та офіцерам досвід, отриманий, наприклад, у Сирії, мало чим міг допомогти, оскільки характер опору та використовувані для цього озброєння були зовсім іншими. У ЗСУ більшість офіцерів і генералів на основі ротації побували в зоні АТО і мали бойовий досвід, набагато адекватніший нинішній війні. До того ж, система управління, постачання та бойової підготовки ЗСУ була значною мірою перебудована за стандартами НАТО. Усе це, поряд із набагато вищою мотивованістю особового складу, дозволило протистояти російським аґресорам.
Перехід ЗСУ у контрнаступ та звільнення української території повністю залежить від темпів та номенклятури поставок західніх озброєнь. При цьому, незважаючи на декляровану віру в перемогу України, під якою у Києві розуміють вихід до кордону 1991 року, від західних лідерів можна чути часом дещо дивні заяви. Так, Президент Франції Еманюель Макрон заявив, що поразка Росії не повинна призвести до її краху. Мабуть, мають на увазі крах політичного режиму (Макрон вважає, що наступник Путіна може бути ще гіршим, ніж він сам) і можливий розпад Росії. Але тут ми вступаємо в область непередбачуваного, оскільки неможливо передбачити, як і в який термін військова поразка може позначитися на внутрішньому становищі Росії. Та й коли закінчиться російсько-українська війна, сьогодні ніхто не береться передбачити.