Ольга Смирнова перебуває у слідчому ізоляторі Сант-Петербурга з травня минулого року. Разом із кількома соратниками з групи „Мирний опір“ вона багато років проводила поодинокі пікети та інші акції проти війни, на захист українських в’язнів Кремля, у тому числі кримських татар.
В останньому слові О. Смирнова говорить про неминучість відплати. А ще про те, як сімейна пам’ять протистоїть державній брехні, допомагає зберегти критичне мислення та людську гідність. Нижче подано уривки з її останнього слова на суді у перекладі „Свободи“.
Я можу сказати лише про те, що якби російські війська насправді займалися десь відновленням міжнародного миру та безпеки, діючи спільно з іншими країнами на підставі рішення ООН та на прохання законної влади постраждалої сторони, я б це тільки вітала. Але страшна правда в тому, що минулого року Росія розв’язала аґресивну війну в центрі Европи, яка нічим не може бути виправдана чи хоча б пояснена. Тому формулювання щодо „міжнародного миру та безпеки“ нагадує старий і гіркий жарт радянських часів про боротьбу за мир до останньої краплі крові.
Звинувачення стверджує, що я „передбачала неминучість небезпечних наслідків у вигляді неґативного ставлення суспільства до ЗС РФ“. Але я своїми діями намагалася в міру сил такі наслідки запобігти в майбутньому, коли будуть дані об’єктивні оцінки війни, розв’язаної нашими сучасниками. Я закликала і закликаю російських солдатів і офіцерів до неучасти в злочинах, що вчиняються тим самим „політичним режимом“, щоб зберегти і особисту гідність, і вірність військової присязі, і уявлення про військову честь як таку в майбутньому. Це може коштувати дорого, це може закінчитися тюремним терміном у ряді випадків. Але навіть якщо ціна питання тепер така, треба мати мужність її заплатити, щоб простягнути тонкий пунктир у майбутнє через безславну епоху, щоб зберегти повагу до самого образу воїна та захисника, сформованого в минулому.
Сьогоднішнє прирівнювання аґресорів до захисників, яке створюється спекуляціями офіційної російської пропаґанди на темі Другої світової війни, я вважаю особливо цинічною наругою над пам’яттю тих, хто насправді віддав життя за звільнення своєї землі від гітлерівських загарбників. Формування цією ж пропаґандою образу „укронациста“ та враження, ніби, входячи до складу СРСР, Україна воювала чи не вся цілком на боці Гітлера – ще один злочин проти історичної пам’яті. Найбільший відсоток нагороджених званням Героя Радянського Союзу – це Україна, найефективніший партизанський рух на окупованих територіях – це Україна та Білорусь. Оголошена в РФ екстремістською організацією 250-тисячна УПА воювала не за Гітлера, а проти нього. І зроблений зараз опудалом для недосвідченої російської авдиторії Бандера Степан Андрійович, який провів чотири роки в нацистських концтаборах, був на одному з так званих „малих Нюрнберзьких процесів“ визнаний жертвою німецького нацизму. До речі, про колаборацію: РОА воювала на боці Гітлера аж до штурму Праги навесні 1945 року, коли перемога над ним була вже вирішена наперед, налічуючи при цьому близько мільйона баґнетів. Так що у тих, хто проживає сьогодні на території РФ, немає підстав вважати себе нащадками унікального народу в складі СРСР, який не заплямував себе союзництвом з Гітлером у Другій світовій війні.
Я про події, що відбувалися під час німецької окупації України, знаю із найнадійнішого джерела з дитинства. Це – моя бабуся, яка не встигла евакуюватися за відступаючими радянськими військами з Луцька, де будинок, в якому вона жила, розбомбили в перші ж години війни. Історій доблести та зради, милосердя та грубого еґоїзму людей за чотири роки страждань в окупації з маленькою дитиною на руках у неї накопичилося достатньо. І я цю правду про війну встигла ввібрати, тому перепрошивка моєї особистої історичної пам’яті неможлива. За соціологічними опитуваннями 2021 року, 80 відс. українців на питання про те, що захищали в роки Другої світової українці, що воювали в лавах Радянської армії, відповіли – „Україну“. Тому жодної суперечности в їхній свідомості між боротьбою проти Гітлера в лавах РККА та УПА немає, і картинка минулого – цілісна. А в Росії війну УПА проти військ НКВД після завершення окупації України військами вермахту зведено пропаґандою в абсолют, і в трактуванні історичних подій взяла гору традиція НКВД. Мені дуже шкода, що з усіх історично існуючих традицій сучасна Росія обрала саме традицію власних катів, які перетворювали наших предків на табірний пил. Хоча об’єднання націоналістів, що історично існували в минулому столітті, рахунки зводили з більшовизмом, а не з історичною Росією і не з етнічними російськими тим більше.
Підсумком чергового експерименту з підміни пам’яті стала зрада не лише солдатів, які воювали з Гітлером, а й тих мільйонів неоплаканих жертв ҐУЛаґу, на кістках яких побудовано сумнівний „радянський рай“. У матеріялах моєї справи виявилося багато описів плякатів, які не мають жодного формального зв’язку ні з висунутими мені звинуваченнями, ні з війною, ні з Україною. Я неодноразово виходила на поодинокі пікети у 2021 році, щоб привернути громадську увагу до майбутньої розправи над зберігачами неспотвореної історичної пам’яті. До кампанії захисту „Меморіялу“ входила і петиція, яку ми закликали підписати. Це видно із змісту плакатів. Тоді ще не було до кінця зрозуміло нікому, чому йде стрімке знищення не тільки правозахисних, а й історико-просвітницьких організацій, таких як „Міжнародний меморіял“, що займається відновленням по крихтах пам’яті про жертви сталінського терору. Тепер стало зрозуміло, що це була необхідна частина підготовки до початку Великої війни. Тому „Меморіял“ став „іноземним аґентом“. Адже інші народи, що постраждали від репресій, тепер були іноземцями, а їх вибір наступности не збігався з російським. Здебільшого вони опинилися на боці жертв НКВД, а не на боці чекістів.
Я впевнена в тому, що міжнародні злочинці будуть названі поіменно, що у відкритих процесах на весь світ прозвучать переконливі докази їхньої провини. Я впевнена і в тому, що Україна рано чи пізно відновить свою територіяльну цілісність у межах 2013 року. Перемогу в цій війні Україна здобула в перші ж її тижні, про що я й говорила в одній із публікацій, які мені ставляться у провину. Тому що навіть затяті апологети військового вторгнення, якщо були чужі лукавства, говорили про мету цієї нової військової кампанії 2022 року відверто: це поглинання України, припинення її буття суверенною державою на своїй території. Мети досягнуто не було, а після відступу російської армії на Київському та Чернігівському напрямах стало ясно, що її вже досягнуто не буде. Все виявилося набагато простіше: дух предків, які перемогли Гітлера, допомагає зараз Україні, а не Росії, яка напала з 12-кратною перевагою в одній лише авіяції на значно слабшого у військовому відношенні супротивника.
Я глибоко поважаю Україну за її мужність та захоплююсь тим, як її громадяни відстоюють свою свободу, але я не українка. Я не можу приписувати собі українську ідентичність, хоча не один раз за вісім років виходила під прапором цієї країни на антивоєнні акції протесту. Я не пройшла з Україною 30-річний шлях пострадянської модернізації через злети і падіння, помилки і виправлення їхніх наслідків, надії на справедливість після першого Майдану і розчарування, через вогонь другого Майдану і реформи, що дали надію, але не виправдали всіх очікувань. через надії на дипломатичне вирішення конфлікту в 2014 році та крах надій на тлі холодної неуваги світової спільноти, яка загралася в „реальну політику“ з Росією і не бачить наближення лиха. Я не маю морального права на довільне присвоєння української ідентичности, що визначається не „питаннями крові“, а досвідом життя.
Мою батьківщину висмикнув у мене з-під ніг цей „політичний режим“, і вона називалася Росією. Саме з нею я проходила свій шлях, тому звинувачую себе в тому, що серйозність загрози усвідомила надто пізно.
А зараз я хочу сказати вельми непопулярне серед тих, хто „чекає з томленням надії на хвилину вільности святої“: Росія не буде щасливою. Не може бути щасливою країна, яка завдала Україні стільки болю, стільки смертей, стільки незворотних втрат створеними працями поколінь цінностей. І список втрат ще не повний, і війна продовжує поповнювати його щодня. Щастя та проходження у світле майбутнє Росії порушило б закон вищої справедливости. А він ніколи не порушувався в історії людства, тільки втілювався по-різ-ному.
Так, я – ворог і ворог відкритий. Це – спадкове. Я не пробачила цій злій силі трьох бабусиних братів, відправлених на 10 років у табори за частівку про п’ятирічки. З них повернувся лише один 1956-го. Не пробачила 10 років на лісоповалі за роботу 1 травня у своєму городі та жарт про „виконання своєї п’ятирічки“ для сестри моєї прабабусі по батьківській лінії. І бачачи, що це зло повернулося, моїм обов’язком було крикнути: „Будь ти проклято!“ Сміятися з пихатих пафосних дурниць – це теж спадкове, і я в списках „Меморіялу“ щонайменше четверта з родини. Але ворожість не означає, що я вдавалася до такого принизливого для мене самого прийому, як наклеп. Якщо це – неважливо, а тюремним терміном оцінюється саме ставлення і переконливість моїх слів, а не спосіб вираження позиції, то сім років позбавлення волі, що просить звинувачення, я вважаю гідною і навіть приємною оцінкою своїх праць.
Стенограму підготував Ілля Ткаченко. Повний текст: https://t.me/freeolga/2037.