Через війну ми пропустили 15-ту річницю смерти Опанаса Заливахи в 2022 році, але зараз ми думаємо наперед, і в 2025 році буде відзначатися 100-річчя від дня його народження, тому ми пишемо в очікуванні цієї річниці.
Разом із нашою мамою Марією Лозинською ми декілька разів гостювали в Івано-Франківську вдома у Люби Лемик та родини Заливахів та їхніх дітей.
Наша мама була подругою дитинства Люби, оскільки вони разом навчалися в гімназії у Львові. Через Любу мама стала націоналісткою. Мама була улюбленицею родини, але плаксивою дитиною, яка згодом стала актрисою першого українського повнометражного художнього фільму на західній Україні. Але її дорога подруга Люба була дуже сміливою, українською націоналісткою і досить відважною та рішучою. Власне, ця дружба, а потім і саме життя зробили нашу маму сильною та також українською націоналісткою,
Був один інцидент, ще на окупованих Польщею західніх територіях України, коли окупаційна влада організувала свято на честь Юзефа Пілсудського у Василіянській семінарії у Львові. Студенти зібралися в авдиторії. Люба (тоді Возняк) доручила двом своїм подругам забезпечити прикриття, поки вона випустила смердючу бомбу, розігнавши все зібрання та свято. Наша мама була однією з тих подруг, які прикривали Любу. Всім трьом погрожували виключенням із гімназії. Це був перший націоналістичний акт нашої мами.
Люба була рідною тіткою Дарії Возняк з боку матері та Бандери з боку батька, дружини О. Заливахи. Кожного в тому скромному будинку з дуже примітивною сантехнікою, який потребував критичного ремонту, не хвилювали такі буденні справи. Вони зрозуміли, що є щось важливіше грошей чи комфорту. Вони були персонажами історії. Вони були патріотами, політв’язнями. Люба Возняк-Лемик, була політичним в’язнем, дружина бойовика ОУН і одного з керівників Похідних груп ОУН Миколи Лемика.
Лемика вбили німці, а Любу росіяни посадили за націоналістичну діяльність.
Дружина О. Заливахи Дарія Бандера була донькою брата Степана Василя Бандери, якого заарештували 22 вересня 1941 року німці за проголошення відновлення української державности. Пізніше його відправили до Освенціма і там убили польські в’язні.
Сам художник – колишній дисидент, політв’язень О. Заливаха. Тихий, заглиблений у себе, він лише ходив до дому, щоб поїсти, а потім повертався до своєї майстерні працювати.
Одного разу в нашій присутності багатолітній політв’язень Зенон Красівський, який вважав своїм обов’язком відвідувати політв’язнів і опікуватися ними, прийшов подивитися, як живе Опанас. За станом здоров’я Красівський сам потребував догляду. Він помер у вересні 1991 року, вдячний Богу за те, що дожив до відновлення незалежности.
Опанас Заливаха. „Михайло Сорока“
О. Заливаха втілив віхи історії України ХХ ст. Він також уособлював єдність сходу і заходу України. Батьки втекли з ним із Харкова під час Голодомору. Він прославився як дисидент, політв’язень, як один із творців разом з Аллою Горською славного вітража Тараса Шевченка, який плянувався для входу в Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, але був зруйнований росіянами.
Здавалося, ми знали про нього більше з писань, ніж з наших зустрічей з ним. Відвідини в його домі були здебільшого короткими. Розмови з ним були рідкісні, найдовша була в його майстерні. А якось у Києві в палаці „Україна“ з нагоди святкування річниці Незалежности, тоді як окремо вшановували українських політв’язнів радянської доби.
Найдовша розмова відбулася в його майстерні, коли він писав портрет Роксолани. Тут, у його майстерні, можна було відчути, наскільки страшним і жорстоким був вирок політв’язню, бо йому забороняли займатися творчістю, як Т. Шевченкові. Його майстерня пахла олійними фарбами та скипидаром.
Він був наповнений малюнками, картинами та кольорами. Тут відчувалося серце справжнього митця. І тут відчулася потреба Заливахи творити. У нього була алергія на фарби. Щойно він доторкнувся до них, його пальці болісно опухли й потріскалися до крови. Незважаючи на біль, він не міг не творити. Він не міг не бути самим собою чи то як художник, чи то як український патріот.
У своїй майстерні він був найбільш балакучим. У майстерні він говорив про Україну, про відданість і прихильність, про любов до Батьківщини. Про необхідність принципового життя. Про своє тюремне життя він не розповідав.
Він подарував нам портрет Роксолани. Він також дав нам портрет політв’язня Михайла Сороки, який був давнім символом і прикладом для інших і загинув у радянському таборі. Ці два портрети різні, але обидва наповнені сенсом і символізмом. Вони свідчать про великий талант мистця та його світогляд – вірність Всевишньому та відданість Україні. Синьо-жовтими барвами оточив Роксолану під пильним оком мудрости. І навіть зумів приколоти тризуб на піджак. Також додав троянди як символ кохання. Композиція портрета вертикальна, його форма навіює духовну тягу до небес. І це око мудрости – Бога, дуже помітно в портреті Михайла Сороки. Ці портрети фактично мають вигляд сучасної релігійно-національної ікони.
На пізніших зустрічах Заливаха вже хворів, але не переставав приходити на майстерню працювати. Посмішка залишилася на його обличчі, хоча вона вже була скривлена від болю. О. Заливаха був яскравим мистцем. А ще він був надзвичайно скромною, чесною, принциповою людиною. Такі люди боролися і творили Українську державу. І ми вдячні їм. За цю Україну і перемогу добра над злом нині борються всі українці та весь світ.
Ню-Йорк