Олексій Воскобійник народився13 березня 1922 року в Миргороді, Полтавщина, помер 27 травня 2019 року в США. У вимушеній еміґрації – з кінця Другої світової війни. Став першим в США власником приватної телевізійної ретрансляційної корпорації „Гордий орел“, яка започаткувала якісний прийом телепрограм на значній території Пенсильванії. О. Воскобійник вслід за Євгеном Чикаленком та Іваном Мазепою став щедрим благодійником й надав фінансову підтримку розвитку україністики у Гарвардському університеті, спонзорував Пенсильванський університет, де 1988 року відкрито Український студійний центр (пожертва 100 тис. дол.).
У книзі „Повість моїх літ“ О. Воскобійник оповідає про свій життєвий шлях, як він, позбавлений батька, малою дитиною з розкуркуленої родини, пройшов шлях виростання і гартування в жорстоких умовах совєтського буття, а потім, вирвавшись у вільний світ, своїм хистом і трудом власних рук добився багатомільйонного багатства в Америці. Читаючи цю книгу, мимоволі думається, які подібні біографії у багатьох з нас, вихідців з колишнього „сталінського раю“. Олексій був одним з трьох синів в родині Григорія і Марини Воскобійників. Всі три брати пройшли тяжкий шлях синів „ворога народу“, тобто батька, вина якого була лише в тому, що був добрим, роботящим господарем на своїй прадідівській землі. За це він поплатився життям. Троє малолітніх нащадків його виростали у найжорстокіших і небезпечних обставинах тодішнього життя. Згадуючи своє минуле, автор книжки з любов’ю і вдячністю підкреслює, що мати врятувала їх у часах лихоліття і вивела у широкий світ.
У своїй книзі О. Воскобійник, зокрема, писав: „З пізніших оповідей тата я дещо більше дізнався про свою сім’ю. Моя родина, як по татовій, так і по маминій лінії, з козацького роду. Наші прадіди належали до Миргородського козацького полку. Ми ніколи не були кріпаками. Мій дідусь по татовій лінії Василь Воскобійник був одним із акціонерів Дібровського кінного заводу. Там вирощували найкращих рисаків. Якщо звичайний кінь коштував за царя 15-20 золотих рублів, то один рисак цього заводу продавався за 500, а то й 1,000 рублів золотом. Мій прадід по батьковій лінії належав чи не до перших меценатів Миргородщини. Бо з розповідей діда я знав, що він чимало вклав своїх власних грошей у будівництво відомого в Миргороді собору. Отож у тому соборі і наша, родинна, частка, і ми тим пишаємося. Своїм синам – старшому Петрові і молодшому Григорію, тобто моєму татові, дідусь Василь Воскобійник на своїй землі, по вулиці Бережанській, залишив дві добротні хати. Вони й досі у Миргороді служать моїм землякам…“.
Закінчив 1941 року Харківський університет. За німецької окупації редаґував газету „Миргородські вісті“. В Німеччині розпочав студії в Гайдельберзькому університеті. Познайомився з Іваном Багряним, який мешкав в тім самім таборі і був ініціятором створення Української революційно-демократичної партії, яка стала в обороні всіх „східняків“, яким загрожувала примусова репатріяція до СРСР. Членами УРДП був свідомий елемент з центральних та східніх областей України, так звані „східняки“, православні люди, з Великої України, як тоді їх називали. Діяльність УРДП зосереджувалася одразу після війни в американській зоні, а пізніше поширилася на англійську та французську зони.
Дружина Олексія – знана підприємниця, меценатка й авторка книги своїх споминів Галина Воскобійник народилася 27 лютого 1930 року в селі Зоря Дніпропетровської области) у родині Оксани та Івана Дроботів. 1943 року родина еміґрувала до Німеччини, де Галина закінчила гімназію й одружилася з О. Воскобійником. Подружжя мало четверо дітей, однак два сини трагічно загинули ще за життя батьків. У 1975-1982 роках Г. Воскобійник стала першою очільницею щойно заснованої Фундації ім. І. Багряного. Потім була членкинею управи, знову очолювала Фундацію в 2003-2004 роках, а по відходу у вічність іншого голови організації д-ра Анатолія Лисого знову стала головою Фундації 2008 року й очолювала її до січня 2020 року.
Від 1992 року Воскобійники почали фінансово підтримувати українських студентів і викладачів Пенсильванського університету й Київського національного аґрарного університету. Приватна дизайнерська студія Г. Воскобійник „Helen Woskob“ зберігає у своїх фондах та експонує на виставках твори українських миcтців Олександра Архипенка, Миколи Глущенка, Якова Гніздовського, Віктора Зарецького, Олександра Івахненка та інших. Г. Воскобійник була нагороджена орденом княгині Ольги III ступеня за вагомий особистий внесок у збереження і розвиток національно-культурної спадщини українського народу у світі та орденом „За заслуги“ III ступеня за особисті заслуги у сприянні міжнародному визнанню аґрарної освіти України та реформуванню діяльности Національного аґрарного університету. Скінчила свій земний шлях 6 січня 2020 року, похована на українському цвинтарі св. Андрія в Савт Бавнд-Бруці.
О. Воскобійник писав: „Ми гордимося своїми дітьми. Ми їм вдячні не тільки за гарних онуків. Донька Лариса – мати наших трьох онуків: Алекса, Лариси, Ніколаса. Вона дружина американського військового аташе. Мій старший син Юрко йде моїми будівничими дорогами. Його дружина Ніна теж американка українського походження. Вони подарували нам трьох онуків: Юрка, Ларису, Олександра. Ми й тут мали свої втрати. Поховав і я свою матір на 82 році її життя“.
Українець О. Воскобійник, 100-річчя від дня народження якого ми відзначаємо 13 березня, пророче писав: „Пам’ятаймо, Москва не спить. Очі у неї вічно розплющені, дивляться на Україну. Ви маєте бути сильними, якщо хочете перемогти“.