Зв’язок причин і наслідків тут украй ясний: загрожена українська мова в Україні – загрожена сама Україна. Державу‚ як і дім‚ належить будувати від міцного фундаменту. Україні з цим не пощастило: будівничі‚ поглядаючи на захмарене небо і все ближчі блискавки‚ нашвидкоруч зводять дах‚ щоб не намокнути‚ а тим часом уся будова хитається під зловорожими вітрами.
У боротьбі нації за життя і свободу мова – остання барикада. Впаде вона – українська держава‚ будь вона тисячу разів суверенна і незалежна‚ втратить сенс свого існування. Тому тут одна рада: не дбають державники про фундамент‚ духовну основу українського буття‚ – це повинні робити самі люди. Бо ще трохи – і далі не буде вже куди відступати перед нахабною русифікацією‚ котра нині вдягається у безневинні одежі ліберальної демократії. Не відчиняймо перед цим непроханим гостем дверей‚ спершу не придивившись‚ що в нього за пазухою.
Повчальний‚ вартий розголосу випадок стався недавно у Львові‚ в студії телеканалу „ZiK“‚ куди введучий програми „Прямим текстом“ Остап Дроздов запросив на розмову не менш відомого‚ ніж сам він‚ українського політичного аналітика‚ співзасновника Українського інституту майбутнього Юрія Романенка. Перед початком програми телеведучий попросив політолога розмовляти українською мовою‚ якою той добре володіє. На це Ю. Романенко відповів: „Ні‚ я не хочу говорити українською“. Чи не випливає з цієї брутальної відмови‚ яке мабутнє готує Україні заснований цим московським прихвоснем інститут?
А далі було те‚ що й мало бути: О. Дроздов попросив Ю. Романенка віддати мікрофон і залишити студію. Певна річ‚ той негайно вилляв на „ZiK“‚ на О. Дроздова і на всіх‚ хто усвідомлює виняткову ролю української мови в сьогоднішній війні за долю України‚ відро високопрофесійних помиїв. Мовляв‚ зацофані галичани не розуміють европейських цивілізаційних цінностей і‚ замість толеранції до своїх російськомовних братів‚ поглиблюють розкол країни. „Тримайте злодія!“ – це давня фарисейська метода московських загарбників. „Нас ображають!“‚ – пускає крокодилові сльози шовіністична аґентура в колишніх республіках кривавої антинаціональної імперії. Вужами звиваються‚ коли їм сказати правду в очі.
А О. Дроздов сказав її:
„Цей прецедент розпечатав ворота, які ретельно трималися запечатаними всі ці 25 років, – ворота в обговорення катастрофічного і суперзагроженого стану державної мови. Я хочу, аби мій прецедент спонукав усю країну ще раз жахнутися від маштабів навіть не русифікації, а шовіністичної дискримінації української мови та українськомовних. Я звертаюся до російськомовних українців з проханням почути мене. Всі ці 25 років ви жили в ідеальному мовному комфорті. Ви мали море своєї преси недержавною мовою, свого телебачення, свого шов-бізнесу, свого книгодрукування і невичерпний простір застосування своєї мови‚ від самого низу до самого верху. Всі ці 25 років у вас все було „очєнь даже харашо“. Але ваш мовний комфорт базувався на моєму дискомфорті, на дискомфорті мільйонів українськомовних українців, які у своїй власній країні є мовно дискримінованими і мусять терпіти засилля вашої мови, недержавної…
Мій прецедент поставив перед вами дзеркало. Ну що, приємно відчувати дискомфорт? Ось такий дискомфорт відчувають українськомовні українці вже чверть століття. Через вас. Через вашу пиху. Так далі бути не може. І вже не буде…Ці слова будуть використані проти мене, але я це скажу. Запорукою війни в Україні є російськомовні люди, які вперто іґнорують концепт єдиної державної мови. Ви, принципово одномовні російськомовні люди, можете бути чудовими людьми, здавати гроші на армію, ваші сини можуть служити в лавах Збройних сил України – але ви, самі того не розуміючи, є запорукою війни. Тому що ви, носії російської мови, котрі іґнорують українську, маркуєте мою країну як країну „русского міра“.
Ваша мова є мовою не лише Пушкіна, а й Путіна. Ваша мова є мовою не лише Достоєвського, а й лугандонського найманця. Ваша мова є мовою не лише Цвєтаєвої, а й Патріярха Кирила. Ваша мова робить мою країну країною „русского міра“. Свист куль і канонада „Ґрадів“ звучить вашою мовою… Вперше в історії українського телебачення гостро постало питання: що робити з людиною, яка вільно володіє державною мовою, але категорично відмовляється нею говорити. Це не питання „не можу“ – це свідома позиція „не хочу“. Тому я вчинив те, що відчув у той момент…
Я був готовий, що мене засудять більшість моїх колеґ з центральних телеканалів. Вони вже давно погодилися на цілеспрямовану русифікацію і не здатні чинити контрсистемно. А уявіть собі, якби на кожному каналі знайшлося бодай про одному сміливцеві, який попросить гостя, що володіє українською, перейти на неї? Побачите – за короткий час мовна реальність одразу зміниться. Потрібен лише вчинок, всього-навсього вчинок. Колеґи, це не я вас прошу – вас просить мова, яку 300 років забороняли, викорінювали і знищували. Потрібен всього лише вчинок…
Я дуже хотів би, аби мій прецедент пробудив українськомовну спільноту. Ми – апріорі маємо рацію. За нами – постулят про єдину державну мову. Я прошу вас – не мовчіть. Дійте. Обурюйтеся. Вимагайте. Просувайте українську мову кожен на своєму місці. Інакшого шляху немає. Трошки самоповаги – і повірте, створимо країну, де кожен громадянин буде змушений перейти на державну мову за першого ж контакту з її носієм. Нехай це прозвучить‚ як прямий заклик…
На цілій плянеті Земля в нас немає іншого куточка, де наша мова може жити повнокровно. Російська мова має свою державу, яка береже мову й захищає, – зветься вона Росія. В української мови теж є така держава – зветься Україна. Іншої в нас нема й не буде…“.
Під цими правдивими і щирими словами підпишеться кожен свідомий українець. Залишається, щоб почула їх владна верхівка незалежної української держави? Після Майдану вона не стала сумлінніше дбати про закономірну і законну українськість України. А байдужість до національного життя або піклування про нього лише про людське око негайно провокує аґресивний антиукраїнський опір. Й українці знов і знов будуть почувати себе „на нашій не своїй землі“.
5 вересня Верховна Рада ухвалила „Закон про освіту“, в якому йдеться і про мову освіти. Наприклад, стаття 7-ма стверджує, що мовою освітнього процесу в навчальних закладах є державна мова.
„…Особам, які належать до національних меншин України, ґарантується право на навчання в комунальних закладах дошкільної освіти і загальної середньої освіти першого ступеня поряд з державною мовою мовою відповідної національної меншини…
Особам, які належать до корінних народів України, ґарантується право на навчання в комунальних закладах дошкільної і загальної середньої освіти поряд з державною мовою мовою відповідного корінного народу…“.
Ледве чи тут обійдеться без невдоволення з боку національних меншин, котрі дотепер мали можливість, на основі антиукраїнського мовного закону „Ківалова-Колісниченка“ від 5 червня 2012 року, іґнорувати державну мову в шкільній освіті. Цей закон досі фактично не скасований: формальне скасування вже два роки поспіль чекає президентського підпису. А тепер‚ в умовах російської аґресії‚ коли Україну захищають також і російськомовні громадяни‚ політична еліта‚ схильна до компромісів заради владних крісел і корупційного збагачення‚ вважає стримування процесу русифікації неморальним.
Цій несправжній‚ інфантильній еліті й нагадує Остап Дроздов: „Свист куль і канонада „Ґрадів“ звучить російською мовою!“.
Як загалом у політиці‚ так і в мовному питанні зокрема‚ українське громадянське суспільство набагато зріліше‚ ніж влада. Наприклад червнева соціологія виявила‚ що за три роки після Революції Гідности частка прихильників поширення української мови виросла на 11 відс.‚ а частка прибічників підвищення статусу російської впала на 9 відс.
Одначе‚ проблема все ще залишається і не втрачає гостроти. Де ж її корінь?
Ось сперта на всій 25-річній історії незалежної України думка директора Інституту української мови Національної Академії Наук країни‚ проф. Павла Гриценка: „Доки ми не підпорядкуємо собі владу у цих питаннях, доки вона не впустить у себе Україну і українську проблему, нічого не буде. Ми ніколи за останні роки не ставили публічно питання: „Хто ти, пане Президенте?“.
І все ж лише українська мова в Україні має перспективу. Засліплений ненавистю до українства московський великодержавний шовінізм неспроможний рахуватися з тією істиною‚ що російська мова в Україні – абсолютно безперспективна‚ бо запорукою розвитку кожної мови у світі є її відкритість до діялектів. Це відкритість моря до живих річок. В Україні‚ слава Богу‚ російська мова не має і вже ніколи не матиме цього живильного діялектного ґрунту.
З цим з глибоким вдоволенням відсилаю наших читачів до знаменитої статті Івана Франка „Літературна мова і діялекти“. Рівно 110 літ тому‚ в 1907 році‚ „Літературно-Науковий Вісник“ надрукував цю статтю – як передмову до кількох оповідань‚ написаних бойківським‚ лемківським і гуцульським діялектами. Те‚ що тоді висловив наш Великий Каменяр‚ не знецінив час:
„Кожна літературна мова доти жива і здатна до життя, доки має можність з одного боку всмоктувати в себе всі культурні елементи сучасности, значить – збагачуватися новими термінами та висловами‚ відповідними до проґресу сучасної цівілізації, не тратячи при тім свойого основного типу і не переходячи в жарґон якоїсь спеціяльної верстви чи купи людей, а з другого боку – доки має тенденцію збогачуватися чимраз новими елементами з питомого народного життя і з відмін та діялектів народного говору. Ті діялектичні відміни, залежні від географічного положення, етнографічного сусідства, більш або менше відокремленого способу життя даної частини народу, є у кожного народу, а декуди доходять до того, що одна часть народу перестає розуміти другу часть, коли обі сторони говорять кожна своїм діялектом. От тут літературна мова, мова школи, церкви, уряду і письменства робиться справді репрезентанткою національної єдности, спільним і для всіх діялектів рідним огнивом, що сполучує їх в одну орґанічну цілість…“.
Щодо діялектів як джерела розвитку‚ збагачення і запоруки незнищенности нашої мови‚ то Україну Бог не обділив.
Заради справедливости треба сказати‚ що‚ попри всі труднощі і перешкоди‚ все впевненіше виявляє себе в Україні позитивна тенденція у мовній сфері: у недавньому соціологічному дослідженні про переважне вживання української мови в повсякденному житті заявили 49 відс. опитаних‚ а російської – 26 відс. Україномовці також зрівнялися з російськомовцями у прихильності до книжок своєю мовою.
Все ж донині більшість продаваних в Україні книжок завезені з Росії. А відсутність яскравого патріотичного етно-лінґвістичного‚ глибоко культурного прикладу з боку державного чиновництва України залишає російську мову в Україні все ще популярнішою‚ поєднання двомовности практикують переважно україномовці‚ тоді як російськомовці вдовольняються тільки однією своєю мовою.