Сидять у якійсь там студії четверо чоловіків‚ ще досить молодих людей. Вигляд нівроку самовдоволений‚ вони – у „своїй тарілці“. Нога на ногу. Мова – російська.
Лексика – архивчена. Говорять про майбутнє світу. Договорюються до того‚ що майбутнього нема. Якщо вони не бачать‚ то нема. Говорять про „екзистенційний злам людства“. Ніколи раніше зламів вони не спостерігали. Ай-яй-яй‚ як же це могло статися – що колись непорочні і непорушні „ізми“‚ походячи з високоідейних‚ подібних до їхніх‚ голів‚ вичерпалися. Розпачливо розводять руками – ніхто нічого не може сказати‚ що буде далі. Навіть вони. Це їх пригнічує і сердить. Бо проєктувати майбутнє‚ ставити стовпчики з дороговказами – святий обов’язок „мислячої верстви“‚ а верства немисляча не сміє залишатися без їхньої денної і нощної інтелектуальної опіки‚ бо відразу пропаде.
Ні‚ вони не однодумці‚ навіть навпаки – кожен підкреслює ориґінальність своїх поглядів і переконань. Так‚ ніби глядачі-слухачі саме за цими розбіжностями‚ за цими різними точками зору мали б скласти їм тим вищу ціну. Хоч для теперішньої української ситуації було б набагато корисніше‚ якби гурт з чотирьох‚ скажімо так‚ публічних персон‚ заговорив одним голосом. Це була б для України справді епохальна‚ з давніх-давен омріяна подія.
Отже‚ ходім знайомитися.
Сергій Дацюк‚ професійний філософ. Народився в Донецьку в неукраїнській російськомовній сім’ї‚ навчався в російській школі‚ у студентські роки‚ вже в Києві‚ в університеті ім. Шевченка‚ формально самоідентифікував себе як українця – формально‚ бо якби глибинно‚ істотно‚ то далі‚ у творчо-науковому житті‚ не вважав би це своєю великою заслугою перед Україною і не згинався б вибачливо перед „старшим братом“. Автор низки книжок. Філософічні‚ найбільш претензійні – російськомовні; політологія‚ буденна публіцистика – українською мовою.
Цю свою морально неврівноважену двомовність автор пояснює вповні відверто: „Українське суспільство – пасіонарніше‚ але російське – інтелектуальніше… Ми не маємо мови‚ української мови‚ на якій могли б обговорювати надзвичайно складним чином влаштований сучасний світ“. Між рядками читаймо: українська мова – лише для хатнього вжитку.
Водночас української мови С. Дацюкові вистачає‚ щоб‚ не знати кому на догоду‚ – здогадайся сам‚ читачу‚ – „філософськи“ принижувати українських письменників‚ сенс життя котрих цілком природно полягає у національному відродженні України.
Цитуємо: „…Українці, як завжди, хочуть бути хитрими. На словах вони заявляють про політичну націю. А потім починають говорити про генетику, про мовні ґетто…“
„…Прямим наслідком відсутности публічної стратегії українізації та вирішення російського питання… є етно-націоналізм та фашизація в Україні. І роблять це не якісь представники марґінальних політичних кіл, а европеїзовані письменники. Ці письменники намагаються відтворити стару українську ментальну матрицю з ненавистю до росіян, поляків, євреїв, з жаданням помсти та реваншу. Але з відтворенням цієї ментальної матриці відтворяться також і всі їх політичні та культурні наслідки – розкол країни, втрата незалежности, культурна вторинність, руїна і цивілізаційний реґрес“.
„…Аґресія щодо Росії та щодо етнічних росіян в Україні, розмежування України щодо російськомовності та україномовності – це невірна настанова…“.
„…Ми не воюємо з росіянами. Ми не воюємо з Росією як народом. Ми воюємо з Росією як державою…“.
„…Не шукайте національної ідеї, бо навіть коли ви її знайдете, вона не дасть вам нічого, окрім розчарування. Сьогоднішньому світу потрібні загальнолюдські ідеї, які відкривають нові горизонти та перспективи розвитку для всієї цивілізації планети. Тільки так ви отримаєте позитивне майбутнє…“.
„…Я бачу українство, яке є воля і вольність, тобто, скоріше, має цивілізаційні засади, а це означає, що вочевидь, коли Україна націлена на усе людство, то і все людство може прийняти українство, але не як мову, не як культуру, не як історію, а як певний тип мотивації (воля і вольність), от тоді це українство…“.
„…Націоналістична пасіонарність дуже небезпечна і повинна знаходитися під громадським контролем. Домінуючою має стати громадянська пасіонарність без всякого націоналістичного егоїзму та з орієнтацією на маштабний рівень цивілізаційних та світових домагань…“.
„…Національні цивілізаційні ілюзії України не мають під собою підґрунтя. Україна не має в історії нації цивілізаційних траєкторій розвитку, не має жодних досягнень філософії, які були б визнані такими у світі, не має елітної стратегії цивілізаційного розвитку: її еліта прямо і недвозначно відстоює інонаціональний цивілізаційний вибір – або російський, або европейський…“.
„…Бог чекає від нас цивілізаційного прориву. У цьому сенсі нам потрібна не національна ідея, а цивілізаційна ідея…“.
Цивілізаційний прорив‚ у розумінні С. Дацюка‚ – це досягнення все тієї ж ленінсько-сталінської „дружби народів“ в Україні. Нічого‚ що росіяни віками нищили і ледве не донищили органічну українськість‚ але‚ мовляв‚ оскільки тепер вже того не повернути‚ то слід забути й обнятися. Лукавить філософ чи справді наївний і не бачить‚ хто кого в тих „цивілізаційних“ обіймах задушить?
Досить брудною плямою в науковій біографії С. Дацюка є його співавторство з промосковським політехнологом Володимиром Грановським‚ відомим своїми тісними зв’язками з Віктором Медведчуком і Андрієм Клюєвим‚ керівником передвиборного штабу Януковича. Тобто – скажи‚ хто твої друзі‚ і ми скажемо‚ хто ти.
Щодо решти учасників тієї нібито принципового обговорення‚ то вони якось вже дуже підозріло‚ хоч кожен по-своєму‚ ревно тягнуть Україну в майбутнє з однією ціллю – щоб якомога надійніше відірвати її від минулого. Передусім маємо на увазі співзасновника Українського інституту майбутнього Юрія Романенка‚ котрий колись прислужував‚ яко політолог‚ соціялістам‚ відтак – реґіоналам‚ вимагав надання російській мові статусу другої державної в Україні‚ зневажав українську народну культуру‚ а тепер вже авторитетом цілого Інституту маніпулює суспільною свідомістю‚ збуваючи зіпсований космополітичний товар під виглядом „рятівного цивілізаторства“.
Третій дискутант‚ Олексій Арестович‚ глибоко чужа Україні людина‚ взагалі не вартий згадки.
Інша річ – четвертий‚ Андрій Баумейстер. Він також філософ і вже доволі популярний в соціяльних мережах. Поважний учений‚ належить до рідкісних для України прихильників неотомізму‚ для котрих наука і релігія є мовби двома крилами людського світосприймання. Отож легко міг переважити у дискусії‚ міг сказати‚ що про „цивілізацією“ можна не журитися‚ вона приходить у наш дім сама‚ без запрошення‚ без стуку в двері – як самодостатній‚ не керований людиною процес саморозвитку технологій‚ тому треба журитися саме культурою і тільки нею. Не зробив цього‚ бо‚ значить‚ не перебував у внутрішній опозиції до переконань своїх співрозмовників.
Вийшло трохи сумно і трохи смішно: четверо інтелектуалів‚ не будучи родинно закоріненими в українстві‚ не чуючи його голосу у своїй підсвідомості‚ готові визначати Україні її майбутню долю.
Ні‚ визначати її будуть не амбітні філософи‚ що вміють розрізняти Гегеля від Канта і Канта від Конта‚ а ті українці‚ що вміють розрізняти своє від чужого і за своє віддають життя на війні.