Коли думаю про своє минуле, весь час налітають слова, сказані моїм татом з великою терпеливістю з гідним пошани наголосом. Бувало, що наголос був накладений на цілі речення, не тільки слова. Це виглядало так. Коли тато хотіли підкреслити, що те, що вони у той момент говорять є дуже важне, їх голос набирав сили і звучав для всіх, які його слухали гучністю того, що вони тоді переживали. Говорили вони не лише про своє життя. Говорили про життя села, в якому народились вони, їхні діди і я, а також про життя та історію нашого великого народу. Хоч вони закінчили тільки початкову школу, про своє, про наше, могли говорити цілими днями, а ті, що їх слухали, захоплювалися їхньою мудрістю, вмінням оповідання.
Слова мого тата тепер набирають іншого змісту. Часто роздумую над нещасним, а все таки повним віри і надії їхнім життям. Щойно нині стаю спроможним зрозуміти деякі їхні рішення. Коли у 1958 році померли моя бабця, мама мого тата Марселя Шляхтич, тато замовили і поставили на могилі пам’ятник. Хто не знає, скаже, що це нормальне, бо він такий, як всі інші на околишніх гробах. На всіх – написи польськими буквами (бо тоді тут на чужині в тамті часи важко було відважитися на написи на пам’ятній дошці кирилицею), на всіх до хреста, який очолює пам’ятник є прибитий розп’ятий Ісус. Але тільки на пам’ятній дошці моєї бабці є написане, що народжена в Улючі.
Улюч. Село моїх дідів і прадідів. Село моїх батьків. Моє село. Наше село. Село, в якому стоїть по нинішній день найстарша дерев’яна церква на нинішніх землях Польщі, які є українськими. Вона побудована у 1510 році. Нещодавно наші люди відзначили 500-річчя її побудови.
В тому ж Улючі народився о. Михай-ло Вербицький – автор мелодії до нашого народного гимну „Ще не вмерла Україна“, хоч нині є такі, що пробують довести, що він народився в Явірнику Руському, бо там був хрещений.
Хоч правду кажучи, коли я народився, Улюча вже не було. Про все це знаю від батьків, які говорили про своє, а з часом і моє минуле, а також з прочитаних книжок на цю тему. Весною 1946 року на наше свято Вознесіння Господнього прийшли поляки і спалили село. Ні, не в один день. Приходили тричі, поки майже дощенту його не спалили. Село, в якому було, як то батьки говорили, біля 400 номерів (тобто хат, або родин) перестало існувати. Село, в якому мирно жили до 1946 року українці, поляки і євреї. Перестали існувати млини і тартаки, А було їх по кілька. Залишилися дві церкви. Нову церкву поляки розібрали, тобто знищили. Як розповідали батьки, у тамтой час тільки вітер танцював на попелищі села і розносив, мов поштар листи, попіл і дим зі спалених хат. Боже, скільки то разів батьки і родина та односельчани, коли говорили про своє горе, я бачив, як їхніми лицями пливли сльози. Бувало, що дитячими руками я витирав їх, а з часом плакав разом з ними. Коли я доростав, став з більшою любов’ю і зацікавленням прислухатися всьому, про що говорили батьки, бабуся, улючани. З кожним днем був спроможний краще їх розуміти і вписувати в пам’ять все те, що вчув. Нині не тільки своєю, а і їхньою думкою і любов’ю, вертаю до свого Улюча, з якого мене з батьками та односельчанами у час ганебної і злочинної акції „Вісла“ насильно в жорстокий спосіб викинуто на західні землі Польщі біля міста Зелена Гора, щоб сполячити. Наша любов до свого рідного була сильніша від їхніх задумів. Не були в силі вирвати з мого тіла душі, яка залишилася при своїй східній вірі, при батьківській мові, при любові до свого рідного… Ми є! В нас є сини і внуки! І тільки від нас буде залежати, чи ми будемо! Я впевнений, що так. Якщо завіримо своїм батькам, якщо з молитвою підемо до Бога у свої церкви, а там мовою батьків будемо молитися – ми будемо! Нині маємо Вільну Україну, яка знає , що ми є! Вона є запорукою нашого буття.
Польща