Микола Кравців (зліва) і Ярослав Ликтей
Мені було вельми прикро довідатись, що відійшов від нас Микола-Святослав-Гордій Кравців, генерал Армії США, який народився у Львові і виростав у Пласті. Після Другої світової війни я був студентом української гімназії в таборі переміщених осіб у Байройті, Німеччина. У Пласті я очолив гурток „Чорних котів“, а пізніше мене вибрали курінним куреня ім. Івана Богуна. Я мешкав у бурсі.
На початку 1946 шкільного року пластуни записали „Гока“ (так звали М. Кравціва у Пласті) до гімназії та прийшли до бурси, щоб його примістити. Гоко був високий, бистроокий і стрункий підліток. Його батько попросив мене, щоб я взяв Гока під свою опіку та став його „старшим братом“. На це я радо згодився, бо я завжди хотів мати молодшого брата.
Гоко був наймолодший бурсак, його ліжко було близько мого. Він був добрий учень, доброї вдачі, згідливий, усміхнений, усім цікавився, дискутував, любив, коли я грав на бандурі, гітарі чи мандоліні та захоплювався природою. В гімназії я був редактором стінної газети, де він виявив свою репортерську здібність.
Пластуни в Байройті. Перший справа стоїть Ярослав Ликтей і шостий справа Микола Кравців.
Я був дириґентом пластового хору. При звуках моєї бандури чи гітари ми вивчали нові пластові пісні, які нам писав письменник, журналіст і професор Микола Угрин-Безгрішний, а музику компонував композитор, професор Іван Недільський. Ми з Гоком були як одна родина. Ми не пили і не курили. Така поведінка Гокові подобалась.
Мій стрий Петро з Америки відшукав мене і прислав запрошення. На початку 1949 року я виїхав до стрия і думав, що Гока вже ніколи не побачу, одначе, він з батьками опинився у Філядельфії. Під час Корейської війни мене покликали до армії з Капелі бандуристів ім. Тараса Шевченка.
Після моєї служби пластовий капелян і парох Української греко-католицької церкви св. Володимира Великого в Ютиці, Ню-Йорк, о. Богдан Смик запросив Гока і мене, щоб ми були виховниками молоді в католицькій оселі в Стретфорді, яка була під опікою єпископа Константина Богачевського. Там ми знову несподівано зустрілись.
У Стретфорді ми застосовували програму виховання, яка була розроблена в пластовому курені в Байройті. Гока вельми зацікавив мій побут в армії, і він признався, що хотів би дістатись до Вест Пойнту та стати вояком. Ми знову зустрілись 1954 року на „Вовчій тропі“, де Гоко був бунчужним юнацького табору, а я був виховником новацького табору. У вільний час ми згадували наше життя в Байройті. Я студіював в Ютицькому коледжі Сіракузького університету, а Гоко мріяв про Вест Пойнт. У 1955 році Гока прийняли до Вест Пойнту.
В університеті я був членом Клюбу дебаторів. Мене повідомили, щоб я з дружиною приготувалися на вечірні дебати у Вест Пойнті. 16 листопада 1956 року ми виїхали до військової академії, де я зустрів свого „молодшого брата“ Гока. Ми сердечно привітались, і він мною заопікувався.
У першому ряді в середині Гоко грає на мандоліні, а за ним Ярослав Ликтей. (Фото: Ярослав Ликтей)
Військова кар’єра Гока швидко росла. На останньому році навчання він став командиром полку в бриґаді кадетів і закінчив академію з відзначенням і нагородами. В 1959 році він став офіцером-танкістом. Ми ще іноді зустрічались. У В’єтнамі він був тяжко поранений і тричі відзначений „Срібною зіркою за хоробрість“. У Західній Німеччині він був командиром кавалерійського батальйону танкової бриґади та дивізії піхоти, служив у штабах Пентагону, НАТО та був миротворчим спостерігачем ООН на кордоні між Ізраїлем і Сирією.
Генерал-хорунжим став 1983 році, а пізніше – генерал-поручником. Як тільки Україна стала вільною, на пропозицію Начальника штабу Армії США та заступника Міністра оборони США він став радником Міністра оборони України Костянтина Морозова, мав інші посади та допомагав Україні в реорганізації українських збройних сил.
На завершення складаю щиру подяку за добре навчання нашим гімназійним професорам на чолі з директором д-ром Константином Кисілевським і пластовій старшині куреня ім. Івана Богуна; зв’язковому Мирославу Шевчикові, станичному о. Іванові Прокоповичеві та кошовому Євгенові Зубальському за пластове виховання у релігійно-патріотичному дусі.
Ми пишаємось нашим байройтським гімназистом, бурсаком, пластуном, другом генерал-хорунжим Миколою Кравцівим і складаємо дружині Христині та її гарній родині наші найщиріші співчуття з відходом його на вічну ватру. Вічна пам’ять!