Пригадалася мені зустріч зі старшиною війська Української Народної Республіки Степаном Скрипником (на той час вже Патріярхом Української Церкви Мстиславом), який у 1991 році на втілення своєї прадавньої мрії, мав неофіційну подорож Україною (точніше, місцями боїв і звитяг своєї юності за волю України).
Ми сиділи в моєму калиновому гайку біля солом’яної хатини, на місці якої через кілька років буде зведена будівля Діяспорної бібліотеки імені добродійки з Фльориди Галини Король, і говорили про минувшину.
Миргород – місто предків підхорунжого УНР Степана Скрипника, в цій землі коріння древнього козацького роду цієї майже столітньої людини, яка все своє життя поклала на вівтар служіння Богові і Україні.
Обличчя Патріарха було втомлене, очі напівзаплющені, він з видимою насолодою вдихав запахи вечора і вслухався в неповторну мелодію жаб’ячого оркестру над Хоролом. Мені, жадібному досліднику історії і героїки воїнства УНР, було що поспитати і що послухати, тим паче що з перших вуст. І я багато нового дізнався і про полковника Болбочана, і про молодого повстанця й поета Миколу Щербака. З глибокою пошаною і зачаруванням я вслухався в розповіді свого гостя.
Миргород, Полтавська область